Шабатура Стефанія Михайлівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Стефанія Шабатура
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Стефа́нія Миха́йлівна Шабату́ра (5 листопада 1938, Іване-Золоте, Заліщицький район, Тернопільська область — 17 грудня 2014, Львів) — українська миcткиня-килимарниця, багаторічна політув'язнена радянських часів, членкиня Української Гельсінської групи.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


А[ред.]

  •  

А коли я повернулася, то мене тут довго не прописували, міліція вишукувала підстави для того, щоб порушити справу проти мене за порушення паспортного режиму. То була ціла історія з тою пропискою, хоч не починай розказувати, і власне то була помста за Гельсінкську Групу. Тому що вже повернулися Калинці, повернувся Чорновіл, їх усіх прописали на постійно, а мене все не прописували[1].

Б[ред.]

  •  

Була така посада – художній керівник народних майстрів. Я подала на конкурс. Мене не прийняли. То вже був десь 1969-70 рік. Тоді ми ходили з колядою, з вертепом, то вже було КГБ «на хвості». Мене не прийняли, конкурс я не пройшла. Мені сказали: «Якби ви були членом партії...». Я кажу: «Чи треба бути членом партії, щоб бути художником?»[1].

Д[ред.]

  •  

Думала, що от вийду і буду собі творчо працювати. Ми вийшли, але роботу не закінчили, а тут роботи повно. Всі бояться, нас бояться, бояться підходити до нас, бо знають, що за плечима у нас стоять КДБісти, що наших знайомих рухають і відсилають, щоб вони йшли розмовляти з нами і щоб доносили. Ми все знали і казали, що як не ми, то хто[2]?

Ж[ред.]

  •  

Жили, протестували, вимагали, голодування оголошували, різне траплялося. Коли ми мали загальні голодування на День людини, то вимагали дотримуватися прав людини, потім День політв’язня, то всі про них знали, КДБісти знали, ми писали заяви на ім’я генерального прокурора, але кожен ще додавав свої вимоги припинити арешти, репресії в Україні, звільнити когось, відправити Василя Стуса до лікарні, бо він мав виразку. Ми останнього добилися, оголошуючи голодування[2].

З[ред.]

  •  

Звичайно, Україна є, я не належу до тих, що розчаровані, незадоволені. Звичайно, ми незадоволені, бо хотіли би кращого, але навіть те, що є – то є дуже багато. І той, хто каже, що даремно ми боролися, даремно ми надіялися – я вважаю, що ні, тому що інакше й не могло бути[1].

  •  

З ідеєю Бога та України я жила все життя, з дитинства. Мене «совєти» не переконували. Ми не записувались в комсомол, аж поки вчителі не сказали батькам, що діти не вступлять потім[2].

К[ред.]

  •  

Катерина Зарицька вийшла швидше, знала, що тут потрібно, тому присилала нам насіння довгої редьки, ми її між квітами садили, але наглядачі завжди перевіряли: «А что это? А это что? Потом увидим, когда это вырастит». То була редиска, листочки ми обскубували, щоб не було видно. Одного разу Зарицька прислала культивовану лободу, таку червону, але коли вона росте, то має лапаті м’ясисті листя, які ми обламували і їли[2].

  •  

Коли мене вже везли до концтабору, то через Харківську тюрму, там я була і чекала на етап. У Харківській тюрмі я сиділа в камері смертника, ліжко було коване з металу, таке як гріб, на нього дають матрац і все. Це все до землі прикручене, прибите, таке жахливе. Я надивилася на ті тюрми, а потім був концтабір[2].

М[ред.]

  •  

Мала досить роботи і активно почала творчий шлях, а потім з тієї висоти мене скинули до землі. Думаю, що це Божа воля. Не буду казати, що винен КДБ, репресії – це очевидно, але в тому всьому є Божа воля, так було потрібно, такі, як я, були потрібні, ми повинні були пройти свою дорогу і не зійти з неї. Ми пройшли її достойно. Цей вибір був не мій, не чийсь, а Господній[2].

  •  

Ми стали тоді воювати і за церкву, і за державу. Нас били, псів напускали на нас, де зараз пам’ятник Шевченкові, арештували, судили Ірину Калинець, все робили: і священиків арештували, і репресії влаштовували, хоча вже менше, тому що вже знали, що їх не боїмось, а старалися ловити і страшити наших близьких. Тяжкі були роки, але ми свого досягнули[2].


Н[ред.]

  •  

На заслання везли через увесь Сибір до Новосибірська, щоб потрясти по «совєцкій Європі». Я була хвора на грип, мені було тяжко, але й цікаво, я так само тримала голодування там. Вони знали, що буду так робити, тому й відіслали в Сибір, щоб там голодувала. Потім сказали, що помилково мене завезли, доставили назад до Курганської області, там є Курган, а потім Макушино, а ще потім – у тюрму[2].

  •  

Найбільше запам’ятався День проголошення Незалежності України, тому що це найбільша перемога, а ще – прапор, наша національна атрибутика. Все одно тоді кінця не було, треба було далі й далі це закріплювати[2].

  •  

На суд зібралися мої знайомі, ті, хто не боявся. Десь там попід судом поставали, чекали, коли мене з суду будуть вести. Мама прийшла. Але вони все-таки зробили суд закритий, навіть маму не пустили[1].

О[ред.]

  •  

Оскільки у мене мама малювала, то я з дитинства звикла малювати і хотіла бути художницею. Дізнавалася, розпитувала, де є художні заклади, таким чином вступила аж до Львова після десятого класу. Тут все складно було для мене, бо я живого художника не бачила, сама щось малювала, а потрібна була підготовка. Я просто хотіла – і я стала художником. Це був перший вибір: я – художник[2].

П[ред.]

  •  

Почали боротьбу у 80-ті роки, яка поступово наростала. Мітинги, Шевченківські вечори, культурно-просвітницькі заходи: коляда, вертеп. Потім люди побачили і почали нас підтримувати. Згодом до нас почали приходити молодші, які бачили, що не таке то вже страшне, дійсно було чути, що вже буде кінець, потім приходила молодь[2].

Т[ред.]

  •  

Так само на роботу не влаштовували – теж довго розказувати, то не варто. Ледве я дістала роботу. Я працювала двірником, а їм це не подобалося, бо про те говорили по радіо «Свобода». То вони мене викликали: «Ви вже прописані, то влаштовуйтеся на роботу». А я кажу: «Без вас, як я бачу, навіть двірником не можна влаштуватися»[1].

  •  

Такий концтабір очима жінки. Все можна витерпіти: і той карцер, і ті нари-дошки з величезними щілинами, і холод, бо опалювалося лише один раз на добу. Оскільки я думала, що не витримаю і дня в тюрмі, то я витримала ще й не таке. Людина ніколи не знає, як вона буде поводитися в екстремальних ситуаціях, просто не знає своїх можливостей, доки не прийдеться пережити подібне[2].

  •  

Там були свої: Ніна Караванська, старі політв’язні Дарка Гусяк, Марія Пальчак, була єврейка Сільва Залмансон.[...] Зустрілися – то вже було так ніби приїхала додому. Жили ми там, шили рукавиці для будівництва, нашивали на них брезент, вивертали їх. Норма за день – 60 пар, щоб потім дістати «на ларьок» 5 рублів на місяць, за які потім можна було щось купити. Була невеличка територія, був наш пісок, де ми квіти садили, а між тими квітами замасковували якусь редиску або моркву. Нам дозволяли присилати квіти[2].

У[ред.]

  •  

У кожній професії – чи то в мистецтві, чи в літературі, чи в журналістиці – не силу треба мати, а бажання і любов до своєї справи, хотіти зробити щось. Якщо це твоя професія, то працюй, працюй так, щоб ти був задоволений і люди навколо були твоєю працею задоволені. Люди деколи надсилу працюють, хворі чи паралізовані, малюють зубами чи ногами. Потрібне лише бажання і праця[2].

  •  

У тому всьому й в обвалі тієї імперії, бо пішли на Захід повідомлення про репресії творчої інтелігенції, – про нас вже знали, наші роботи знали. Ми як українці повинні були пройти свою дорогу і зіграти роль у долі нашої держави, нашого народу. Коли ми вже повернулися, то ще там знали, що Україна вже буде. До кінця всі відсиділи, але ми знали, що буде Україна. Не просто вірили (я все життя вірила), а от знали. Звідкись там були знання, мабуть, від Бога теж[2].

Я[ред.]

  •  

Я колись читала, що «шабатура» означає козацька торба, або «шабатурка» – маленька торба. А ще мені розказували, що шабатура то є та шкіра, яка вироблялася для пергаменту. Це ще старіше – назва шкіри для пергаменту, а пізніша назва означає козацька шкіряна торба. Можливо, що мій рід Шабатури походить десь зі сходу України, може, з козаками вони прийшли, з військами нашими. Я довідалася, що прізвище Шабатура є десь у Миколаївському районі[1].

  •  

Якщо б мені колись хтось сказав, що я можу висидіти довго в камері, то я б сказала, що таке не витримаю. Так мені здавалося[2]...

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg