Стус Василь Семенович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Василь Стус)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Василь Стус
Stus KGB photo 1980.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Васи́ль Семе́нович Сту́с (1938—1985) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х. За свої переконання в необхідності української культурної автономії в радянський час був на 12 років позбавлений волі. Загинув у концтаборах. Герой України.

Цитати[ред.]

  •  

Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати… Найбільший слід на душі – од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» – хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з «Заповіту»: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте».

Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі.

І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі.

Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!

Один з найкращих друзів – Сковорода.[1]

  — «Двоє слів читачеві», 1969
  •  

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас — за 40 мільйонів. Прошу, — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.

Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл… В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної.[2]

  — лист до Андрія Малишка (1962)
  •  

Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.[3]

  — «Сто років як сконала Січ…», 1963
  • В масштабі поетового світобачення всяка неорганічність та імітація — тільки несмак.
  • Гострити ніж людей научили зойки.
  • Долі не обирають… Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.
  • Злюмпенізованому людові поет віддає належне.
  • Кожен кат любить червоне вино, нагріте до 36 градусів.
  • Лиш мати вміє жити,
Аби світитися, немов зоря.
  • Самовисочіння людини — то єдиний спосіб збереження землі.
  • Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.
  • Право сильного ніби знімає з ужитку людську неввічливість.
  • Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
  • Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого.
  • Розум — цей інструмент самоподвоєння людини, її самоусвідомлення і самооблуди, орієнтує нас у світі тільки приблизно.
  •  

Народ ще тільки осмислює конституційні простори своєї свободи, а уряд уже стріляє.

 
WikiQuote Laurel wreath green.png
Ця цитата була обрана цитатою дня 4 вересня 2016 року.
  • Кожна Муза має свій вік.
  • І сам собі постань законом,
І не вагайся, не блажи…
  • Вітальні листи завжди приймаються одностайно.
Тільки в ній більше цвинтарів.
  • Будинки — філософи!
Наймудріші філософи.
Бо мовчать.
  • Ритм — тільки продовження, доувиразнення змісту.
  • Пізнане розумом лишається непізнаним для людини, воно не стає її здобутком.
  • Один лиш час і має совість.
  • Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю.
  • Люди, прагнучи світла, викликають власну смерть.
  • Сидиш на сухарях — то і душа прозора,
І відлітає страх, і твердне непокора.
  • Терпи, терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
Сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
  • Якщо болить серце — тобі, друже, поталанило.
  •  

Сто дзеркал спрямовано на мене,
в самоту мою і німоту.
Справді – тут? Ти справді – тут? Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Урвище? Залом? А чи зиґзаґ?

Хто єси? Живий чи мрець? Чи може,
і живий, і мрець? I сам на сам?[4]

  — «Сто дзеркал спрямовано на мене…», 1970
  • Як добре те, що смерти не боюсь я: і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся: в передчутті недовідомих верст… («Як добре те, що смерті не боюсь я…», 1977)[5]
  •  

Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханости, антисемітизму, загумінкової обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що гречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.[6]

  — лист до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, 1972
  •  

Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, куток і ріг.[7]

  — «Весь обшир мій — чотири на чотири…» зі збірки «Палімпсести», написаної між 1971 і 1977 роками
  •  

Нестерпно надокучили уламки доль, ламані лінії бажань і звершень, гримаси наслідків. Моторошно чутися без свого краю, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця.[8]із табірних записів

Про Стуса[ред.]

  •  

Парадоксально, але правда: героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета. За літературним словом шукаємо і знаходимо образ чесности й непохитности людини. Це зрозуміло й виправдано в сьогоднішніх обставинах. Але не треба забувати про інше, не тільки українське, а й загальнолюдське не тільки часове, а й тривале в поезії Стуса.[9]

  Юрій Шевельов, 1986

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg