Лопата Євгенія Валеріївна

Євгенія Лопата

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Євгенія Валеріївна Лопата (Evgenia Walerijiwna Lopata; нар. 1 листопада 1994, Чернівці, Україна) — українська культурна менеджерка та перекладачка, з 2013 року директорка Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz, відповідальна редакторка видавництва Meridian Czernowitz, менеджерка культурних проєктів в Європі та Україні. У 2021 році увійшла до рейтингу найуспішніших українців «30 до 30» Forbes Україна.

Цитати

Бракує промоутерів української літератури. Деякі автори мають переклади німецькою, але видавництва ними не займаються. Suhrkamp почали найактивніше займатися Жаданом (за винятком активної хвилі у 2015 році) зараз, коли Сергія номінували на Нобелівську премію. Цьому я дуже тішуся, проте вважаю, що Жадан іще з 2014 року мав бути пріоритетом німецького видавця у сфері промоції перекладної літератури в німецькомовних країнах.

Війна навчила мене, що до неї я робила все правильно, мені немає за що соромитися і за чим жаліти. Працюючи зараз на культурному фронті заради перемоги, я впевнена, що через роки мені не буде соромно за те, що я роблю сьогодні.

Для мене важить те, що ми змогли реформувати міф Чернівців від ідеї старого австрійського міста до ідеї українського міста з австрійським минулим. Сьогодні вже ніхто не каже, що Чернівці — це «маленький Відень», бо Чернівці — це Чернівці. Раніше приїжджали австрійці й німці, які говорили, що хочуть побачити місто Пауля Целана. Тепер на Meridian Czernowitz приїжджають, бо це — Meridian Czernowitz.

Зараз я часто мушу пояснювати, що легкого шляху не буде. Немає художньої книжки, яка геть усе розкладе на полички.

Іноземці хочуть від нас розважальну літературу, водночас їм треба «про війну», і це замкнуте коло. З цього кола класно випав «Інтернат» Сергія Жадана, який про війну, але доступний навіть читачеві, який поза контекстом і не знає, що таке Донбас. Такої «зрозумілої» літератури не так багато, і вагомі книжки вже перекладені.

Іноземцям не так цікава просто хороша література, як та, що описує війну, і бажано, аби там були драма й втрати, щоб читачі пройнялися й спробували зрозуміти. Виникає мільйон проблем, бо для цього треба створювати фахову й історичну літературу, яка буде пояснювати, чому все відбувається саме так. Не можна просто перекласти «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка — це книжка, до якої треба створити окремий посібник, щоб усе пояснити.

Кобилянську чи Федьковича ще якось згадували у радянських школах та університетах Чернівців. Але мої батьки — татові 63 роки й мамі 54 — не знали, хто такий Пауль Целан, допоки я їм не розповіла про це 13 років тому. Вони не знали Розу Ауслендер та інших видатних чернівчан єврейського походження. Попри те, що вони ходили в школу й університет у Чернівцях, це були радянські Чернівці і такі імена там ніхто ніколи не згадував уголос. Натомість люди вчили совєцький шлак.

Колись я модерувала захід, щодо якого боялася — а раптом не прийдуть люди. Тоді авторка, яку я модерувала, сказала, що виступатиме навіть для одного слухача, бо єдиний вмотивований слухач може бути ціннішим за десятьох невмотивованих. Я тоді це запам’ятала.

Мене завжди вчили: коли вчиш іншу культуру, то маєш пам’ятати свою, не маєш права забути те, що твоє. Мусиш цим пишатися. Бо інакше втратиш усе: адже ніколи не станеш ні німкенею, ні австрійкою. Ти станеш інтегрована, але це не буде твоя національна культура. Люби і цінуй те, звідки ти, бо тільки це й робить тебе громадянином, зробить із тебе інтелектуала.

Мені особисто йдеться не про перешкоди, а навпаки про мотивацію. У нас була дуже чітка мотивація — промоція України. Сьогодні усі європейські фестивалі й літературні доми хочуть у своїх програмах українського автора, тому що це імідж, це демонстрація солідарності та підтримки. Це мотивація. Маю надію, що довготривала.

Мені прищеплювали гордість за власне коріння, походження. Водночас мене віддали в гімназію з профільним вивченням німецької мови, а коли віддаєш дитину в такий навчальний заклад, то розумієш, що вона так чи інакше потрапить під вплив нової, чужої культури. Якщо це англомовна школа, то людина стає більш глобальною, а коли французька чи німецька, то здебільшого батьки хочуть, щоб із цією країною й мовою людина поєднала життя.

Ми повинні формувати в собі прагнення до інтелектуального розвитку, навички читання. Читання — це процес відкриття знань, коли ти не мусиш отримувати певний досвід емпірично, тобі про нього розкажуть. Просто візьми й прочитай. Це не боляче.

Моя робота на Meridian — не про заробіток, а про самореалізацію, хоча я не скаржуся — зуміла з культурного менеджменту зробити професію, отримувати гідні гонорари. Звичайно, ці суми важко порівнювати з аналогічними посадами в Німеччині або Австрії, та я маю кращу перевагу: живу в літературному міфі, який сама й створюю.

Найголовніший стереотип у культурі, який я спостерігаю, такий: вся українська література — це Жадан, Андрухович, Забужко й Курков. Все. Це чотири прізвища, після яких стоїть блок. Сьогодні я зустрічалася з німецькою депутаткою, яка приїхала в Чернівці, і ми запитали в неї, яких українських авторів вона знає. Чотири прізвища — все, далі вона не знає нікого. Ці чотири прізвища — дуже сильні, до них жодних питань. Але це чотири з чотирьохсот, із тисячі.

Не можна сказати, що ми нічого не робили, але ми очевидно робили недостатньо, і, може, війна — це найбільш агресивний каталізатор, який нас нарешті змусить звернути увагу на себе через власну літературу.

Нічого не працюватиме, якщо не буде людей, яким потрібне читання. А це починається зі школи, з садочка. [...] Те, що ми нині маємо, — не проблема глобалізації, коли говорять, що діти не читають, бо в них є комп’ютер, який їх «гіпнотизує». Дитина не читає тоді, коли в неї немає бібліотеки, коли батьки не читають удома, коли дитину не навчають культури читання змалечку.

Останні шість років ми активно «працювали над іменем» Іри Цілик, потім додалася Катя Калитко. Усі ці автори й авторки дуже успішні в Україні, нашою діяльністю ми намагалися щонайчастіше, щонайгучніше, щонайактивніше промотувати їх у Європі через запрошення на європейські фестивалі, до яких маємо стотунок, через літературні тури, які організовуємо, через коопераційні проєкти Україна-Європа, які ініціюємо. І, дивлячись сьогодні на популярність наших авторів за кордоном, я переконана, що зусилля не були марними.

Очевидно, наші автори видаються в Чернівцях не через місто, а через те, що тут працює Meridian Czernowitz. Тут є корпорація, інституція, інфраструктура, яка їм комфортна. Проте ця інституція своєю чергою утворилася в умовах міста, і тільки завдяки Чернівцям, можливо, ми є тими, ким є. У нас був фундамент, який ми зуміли використати.

Спогад про мультикультурні Чернівці зберігався до 1991 року у приватних бібліотеках, де люди мали книжки від батьків і бабусь-дідусів. Але вони їх не розгортали, бо часто-густо там писалось німецькою чи івритом, мовами, яких ці люди вже не розуміли. З появою перекладів цієї літератури українською наприкінці 90-их і почалося відродження міфу.

Тепер говоримо не про те, що Чернівці — старе німецькомовне місто, а про те, що це центр української літератури, і це цілковито змінює наратив. Я пишаюся тим, що ми зуміли зробити цей поворот.

Убити малороса в собі — важко. Але потрібно. Я зараз бачу людей, які приходять по українськомовну книжку, і тішуся цьому. Вони перейшли Рубікон. Але не менш важка війна почнеться тоді, коли закінчаться воєнні дії й ми будемо розбиратися самі у собі.

Фестиваль — це можливість проговорити, про це наша спеціальна програма «Розмови про війну». Поруч із поетичними читаннями ми зосередилися на дискусійному форматі, відмовилися від розважального контенту та сконцентрувалися на проговоренні нашої нової дійсності. Усі події перекладались німецькою і транслювалися нашими партнерами.

Якщо людина не має внутрішнього пориву відкривати літературу, вона, на мій погляд, цього не зробить. Натомість є, звісно, й ті, які хочуть читати і світову, і українську літературу. Багато охочих приходять, наприклад, до книгарні в нашому Целанівському центрі і кажуть, що ніколи не читали українською, але хочуть почати. І переді мною стоїть відповідальне завдання запропонувати книжку, яка їх не відверне, а навпаки притягне до української літератури. Люди зараз усе ж таки спраглі, і дуже важить, що ми, видавці й автори, їм запропонуємо.

Я часто чую, що люди зайшли в українську літературу через книжки Любки. Андрій пише інтелектуальну літературу, яку цікаво і легко читати. Хорошою авторкою для старту марафону сучукрлітом є, на мою думку, також Ірена Карпа — медійна, сучасна, цікава. Якщо вже вірші — то раджу Іздрика та Жадана.

Meridian утворився на основі міфу, яким до нас ніхто не займався. До цього в Чернівцях жили ті самі перекладачі, історики, культурологи, які знали міф і до нас, але в яких не було менеджерських навичок створити з цього інфраструктуру. Слава Померанцев, один зі співзасновників Meridian Czernowitz, — людина з бізнесу, він мислить бізнесовими структурами. Я за освітою економістка й теж мислю бізнесовими структурами, хоча через другу, філологічну, освіту багато читаю, і це, на мій погляд, хороше поєднання.