Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.
(«Автопортрет».— С. 117)
На кичерах сивасті трави, черлений камінь у ріці. Смолиста ніч і день смуглявий, немов циганка на лиці. Розсміяні палкі потоки, немов коханці до дівчат, злітають до долин глибоких, що в сивій мряці тихо сплять, і куриться із квітів запах, немов з люльок барвистих дим.
(«Елегія про співучі двері».— С. 118)
Листар носив листи зелені, листи шуміли. Ех, весна! Плету пісні на веретені про молодість, що промина.
(«Елегія про ключі від кохання».— С. 124)
І знаю тільки те, що треба пісню, наче тінь, нести з собою, що треба йти, невпинно йти назустріч мертвій тишині за зовом вітру— за зовом ночі, аж попіл сну засипле очі.
(«Елегія про перстень молодості».— С. 130)
Клюють ліщину співом коси, дзвенить, мов мідь, широкий шлях. Іде розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах.
(«На шляху».— С. 133)
Горять скрипки в весільній брамі, на ній стобарвний прапор дня. Іду в захопленні й нестямі, весни розспіваної князь.
(«Князь».— С. 135)
Весно— слов'янко синьоока, тобі мої пісні складаю! Вода шумить у сто потоках, що з дна сріблистим мохом сяють.
(«До весни».— С. 136—137)
Хай в нашім тілі, наче в соснах, густа живиця закипить. Хай в наші жили зелень млосна і полум'я спливе й блакить.
(«Праліто».— С. 140)
Слова, що вимріяні у безсонні, довгі ночі, коли стріла натхнення, вбита в серце, їддю точить. Зникають речі, розвіваються довкола стіни. Тремчу над книжкою у вічностіхолоднійтіні.
(«Над книжкою поезій».— С. 144)
Не сховатись, дарма, під наметом краси, в чаді п'яному строф кришталевих. Вітре днів, мої власні слова рознеси, на шляхах їх розвій стомилевих!
Струмує гимн рослин, що кличуть про нестримність зросту, і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п'янко. Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем. До інших зірмолитимусь і інших ждати ранків.
Мав двадцять літ і чорне волосся. Чого ж більше треба до щастя?
(«На другому березі». Фрагменти з роману.— С. 472)
Правдива поезія не фальшує природи, є незалежна від її краси. Дійсна поезія має свою й тільки свою, власну й нічим незамінну красу, є суспільною потребою, як етика чи наука, й є фізичною потребою, як, наприклад, для собаки виття (?) до місяця, творить вищі життєві вартості, як релігія. Є світською відміною релігії.
(«На другому березі». Лірична повість.— С. 526)
Зрештою, людина завжди є сама, навіть у приязні та любові.
(«На другому березі». Лірична повість.— С. 552)
Яка хижа насолода бути тільки одним звуком незбагненного капричіо. Життя має вартість лишень тому, що його основа є невпійманна. Знайомість глузду кожної пережитої події остогидла б нам кожний день.
(«На другому березі». Лірична повість.— С. 558)</small
Митець є тоді національним, коли признає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки із збірною психікою свого народу[1]. — «Національне мистецтво»
Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну і навіть расову приналежність не тільки в змісті, але, що важніше, — ще у формі[2]. — При врученні літературної премії Товариства письменників і журналістів, 31 січня 1935 року
Серед самих лемків є різні погляди на власну ідентичність. Проте Антонич обрав українство— напевно не без впливу батьків і ближчого оточення, професорів Сяноцької гімназії та інших.
(Андрухович, Юрій. «Нам усім пощастило».— С. 215)
Антонич як поет не відбувся би передусім без двох головних річищ— без тогочасної польської та тогочасної української поезії, а цю другу ми значною мірою вписуємо у Розстріляне відродження. Важливо й те, що Антонич-поет з'являється в момент, коли більшість «розстріляних» уже розстріляно, а кого ні, тих зламано живцем. І всі ці «розстріли», та й розстріли в дослівному сенсі, відбуваються в Антонича на очах. І він наче виконує те, що «розстріляні» наказують йому виконувати далі за них.
(Андрухович, Юрій. «Нам усім пощастило».— С. 221)
Якщо зіставити Антоничеві вірші, вміщеня у главах і в інтереццо з «Книги Лева» і «Зеленої євангелії», то згадуються слова Ф.Г.Лорки про те, «що короткий вірш може бути крилатим. Довгий вірш мусить бути вченим, ваговитим».
(Андрухович, Юрій. «Особливості стилістики і техніки письма Богдана-Ігоря Антонича».— С. 192)
Існує ґрунтовна різниця між метафорикою більшості українських поетів і метафорикою Антонича. В інших поетів метафора посилює реальний образ як музичний акорд, в Антонича вона стає будівельним матеріалом суцільної естетичної фікції уявного світу, в якому речі сплітаються в нові функційні комплекси. Це, власне кажучи, вже не метафора, а а органічна частина нової, окремої дійсності <…> Явища життя втрачають свою відвічну інерцію, виступають зі своїх берегів, міняють свої конфігурації, набуваючи через сон та мрію нової опуклости й сили.
(Зілинський, Орест. «Дім за зорею».— С. 99)
З одного боку, міський, урбаністичний поет, а з іншого боку, старозавітно-буколістичний. Цікавий, ні на кого не схожий, надзвичайно потужний. Мені близька його система поетична і світоглядна, те як він сприймає, бачить світ, як велику дивовижу, якою він не припиняє захоплюватись. Вона в чомусь його лякає, але в будь-якому разі це якийсь екстаз, захват, як перед великою книгою, бажання читати цю книгу, навіть якщо вона в чомусь відштовхує і лякає. Мені страшенно імпонує такий екстатичний захват перед життям[3].
Закутістю цей закут не карай, Великий Боже, бо вже й так яскиня! Цей геніальний лемко — поганин? Його талант, поезія — од Бога... Вгрузає церква в землю на аршин, тече в Новицю ґрунтова дорога[4].
Лемко, верховинець, наш поет виріс під гірським сонцем, і воно стало йому провідною книгою буття, — цілий світ він бачив у сонці. «Жарким тюльпаном горіло сонце юним снам», а це й породило сонячну Антоничеву поезію, ту правдиву поезію, що, читаючи її, стає вам сонячно на душі, як на Великдень у дитинстві, і ваша вбога хатина переповнюється осяйного світла, ніби сам Бог навістив її[5].
Андрухович, Юрій. Нам усім пощастило.— Київ: Discursus, 2017.— 240 с. [Вперше опубліковано: Юрій Андрухович: Антонич вибрав Велику Україну як дім буття / Розмову вів Роман Романюк // Українська правда. Життя.— 2015.— 15 грудня.]
Андрухович, Юрій. Особливості стилістики і техніки письма Богдана-Ігоря Антонича // Нариси з поетики української літератури кінця ХІХ— першої половини ХХ століття.— Івано-Франківськ; Снятин, 2000.— 232 с.
Антонич, Богдан-Ігор. Повне зібрання творів / Передмова Миколи Ільницького; Упоряд. і коментарі Данила Ільницького.— Львів: Літопис, 968 с.
Зілинський, Орест. Дім за зорею: До видання зібраних творів Б.І.Антонича // Весни розспіваної князь. Слово про Антонича: Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії / Упоряд. М.М.Ільницький, Р.М.Лубківський; Передм. Л.М.Новиченка.— Львів: Каменяр, 1989.— 426 с. [Вперше опубліковано: Дукля.— Пряшів, 1966.— №6.— С. 36–44]
Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сондюков. — Київ: 2009. — 1040с. — ISBN 978-966-8152-15-3
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі
