Загребельний Павло Архипович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Павло Загребельний)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Загребельний Павло Архипович
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Павло́ Архи́пович Загребе́льний (1924–2009) — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії.

Цитати[ред.]

«Я, Богдан» (1983)[ред.]

  • «Всі народи завжди боронили й вічно боронитимуть своє існування, свободу та власність на землі, і навіть такі створіння, які плазують по землі, як звірі, худоба та птиця, боронять свої становища, свої гнізда та свої діти до останку сил. Поки в нас відбирали хліб і майно, ми мовчали. Поки нам завдавали болю тілесного, ми терпіли. Поки хилили шиї наші під ярмо панське, ми сподівалися виприснути. Та коли накладено кайдани на волю нашу, коли спробувано уярмити душу нашу, ми запалали гнівом і взялися за меч. Людина просто так не бунтує. Людина противиться насильству, неправді й гніту. Не могли ми волочити тяжкі кайдани неволі в соромі й невольництві, та ще й на власній своїй землі. Єдину тепер журу маємо, щоб не були раби неключими і скотом несмисленим. Не злякають нас ні рани, ні кров, ні смерть. Найбільше-бо з усіх лих не біль, а ганьба. Біль минає, а ганьба довічна».
(Я, Богдан. — С. 18)
  • Слава за розум. Найпримхливіша, найневловиміша і найповільніша. Така повільна, що часто встигає лиш на твої поминки, як і милосердя. Можновладців прославляє їхнє становище, багачів — багатство, полководців — перемоги, вбивць — жорстокість. Ці слави літають на крилах золотих або чорних, а слава од розуму крил не має, вона не вміє охоплювати одразу за одним замахом цілих земель, а мандрує від людини до людини, обачливо вибираючи тільки найдовіреніших, тільки втаємничених, обминаючи нерозумних і затурканих, просування її надто нерішуче й непевне, часом вона повертається назад, часом тупцяє на місці, вона повільніша за черепаху і безпорадніша за Ахілла, єдина її перевага над усіма різновидами слави — постійність і вічність. Інші зблискують і гаснуть, чарують яскравими вогнями, а тоді тьмяніють і вкриваються сірим попелом, спалюючи все довкола, згоряють самі безслідно, а слава від розуму горить тихо, але вперто, розгоряється дужче й дужче, народжує в своєму вогні високу істину — і що ж може бути на землі дорожче?
(Я, Богдан. — С. 35)
  • Як повільно й непомітно завойовує серце розум, щоб вибухнути зненацька, мовби в один день, в єдину мить, і засліпити навіки, так і краса, як квітка, як золотистий плід, як сонце на сході, як дощ, що впав і прострумився в лоно землі, народжується непростежувано, а вражає спалахом, після якого вже світить незгасно.
(Я, Богдан. — С. 55)
  • Не була ніколи [шляхта] простим знаряддям руйнації, що захищає короля й Річ Посполиту без любові, знищує всі перепони без ненависті. Вичитувалося щось вільне й свавільне в їхній покорі, щось благородне в самому їхньому приниженні — і це при надзвичайно розвиненому почутті особистої незалежності, пихи й гонору. Вони уявляли, що б'ються за величну красуню, не помічаючи, що насправді захищають відворотну й зловорожу відьму. Але сказати їм про це, то вони одразу ж стануть кричати, що не за короля і не за речі недотикальні б'ються вони, а за давні знамена, що майоріли в стількох битвах над головами батьків, і за вівтарі, перед якими вони отримали руки своїх невіст, красунь, яких не бачив світ, і то була правда. Так, вони були ввічливі, люб'язні, ніжні до жінок, мали вишукані смаки, любили веселе поводження — і саджали на палі, знай саджали на палі, мовляв, ми за столами в золоті й сріблі, а хлопство й гультяйство козацьке на палях.
(Я, Богдан. — С. 65-66)
  • Жартували самі над собою [козаки], переказуючи прізвиська, якими обкладала їх шляхта. Сміх скіфський, варварський, азіатський, диявольський. Сміються над усіма, над собою найперше. Бо вільні душею. Раби не сміються — ті плачуть.
(Я, Богдан. — С. 72)
  • Моя ж земля лежить десь потужними валами чорнозему, безмежна в своїй родючості й плодючості, ані тобі кам'яних споруд, ані палаців, ані пишання та величання — глиняні хатки, дерев'яні млини, земляні греблі та ставки, а оздоба найбільша — хіба що вороги довкола, які облягають хмарами. Тож і виходило, що здобили ми не міста свої й села, а тільки самих себе, і не коштовностями та прикрасами, а залізом і мужністю. Як то сказано в Мономаха: «Не їді й питті не лагодьте, а оружжя не знімайте з себе».
(Я, Богдан. — С. 74)
  • [Радзівілл:] Загальна вада сього світу, що завжди подобається нове, а старе й довготривале викликає пересит. Рідкісний то птах, щоб світський чи духовний владця довго володарював і позоставив по собі жаль і прагнення, щоб і далі лишався при владі; немає розумного вміння перетривати вічність. Коли випадає монархові жити довше, тоді зроджується в ньому хіть тривання вічного, хоч і розуміє, що це суперечить минущості; сам перед собою вдає, ніби йому те подобається, а в душі відчуває вже потребу зміни становища. Ось таке є нещастя сього віку, що пануючі сходять на той світ лише тоді, коли зігнали туди всіх інших. Погані й добрі владці в цьому одностайні, різниця лиш в тім, що одні хотіли б жити й по смерті, інші ж, поховані в забутті, частіше воскресають у злостивих пересудах.
(Я, Богдан. — С. 76)
  • Гей, земле моя неозора! Підпирало тебе панство лицарськими замками своїми, а тверджею люду свого лишала ти дикі простори, горнуло тебе панство до потужних просвіщенних земель, нагинаючи тобі шию, а ти в гордощах своїх утікала від нього, готова просити підмоги навіть у кочової орди, хвалилося панство, ніби несе тобі високу культуру, а тим часом націлювало в саме серце твоє жерла гармат своїх, що перед ними купами мав лягати народ твій. Земля повна життя затаєного, пущі з віку не рубані, степи неміряні, мовчущі, наче німе море, дикі трави такі високі; що в них ховався вершник з конем. Дика, але чиста земля, а в ній — віки золоті й криваві. Скільки літ болю, скільки літ нещастя, хто поверне ті літа моєму Народові і чи й зможе повернути?
(Я, Богдан. — С. 105–106)
  • козаки різняться від усіх, бо не мають у собі нічого ні від німецької впертої машини військової, ні від яничарського зарізяцтва, ні від ординського галайкання, — це водночас вояки й хлібороби та рибалки, розкохані в земних радощах, веселі й співучі, добрі промовці й заводіяки, вразливі, але й добродушні, люблять одяг, але гордують грошима, ідеалісти щодо людського роду, але вередливі щодо товариства і, як казали древні, оді профанум вульгус [ненавидять примітивних дурнів]. Найбільше ж козаки не люблять мірноти й пересічності, тому в житті своєму, надто ж у військових вичинах кожен намагається бути поперед усіх, тому їх справедливо можна звати військом героїв, і тут у них всі однакові од гетьмана і до наймолодшого козака.
(Я, Богдан. — С. 107)

Інші цитати[ред.]

  •  

Кожне маленьке місто має право на свою велику людину.

  •  

Військо можна перемогти — жінку ніколи.

  •  

В літописах годі шукати згадок про веселих людей.

  •  

Смерть володаря завжди несподівана.

  •  

Дехто вмирає, так і не народившись.

  •  

Що більше ворогів, то ліпше для справжнього воїна.

  •  

Стаєш безпорадним, коли не знаєш, з ким боротися, що долати.

  •  

Ніколи не бійся ворогів великих — остерігайся дрібних.

  •  

Посередні — диявольщина ХХ-го сторіччя.

  •  

Легенди бувають правдивіші за історію.

  •  

В душу не вскочиш, коли тебе виселено звідти.

  •  

Жінка створена для поглядів і доторків.

 
WikiQuote Laurel wreath green.png
Ця цитата була обрана цитатою дня 25 серпня 2016 року.
  •  

Людина створена з віри й розпачу.

  •  

Невільною людина є лише тоді, коли вона розбещена.

  •  

Життя має ціну лиш доти, поки воно доцільне.

  •  

Каяття — для часів спокійних.

  •  

Ще не знати, що чим породжується: чи слова ділами, чи діла словами.

  •  

Хто починає з втрати незалежності суджень, кінчає втратою сил душевних.

  •  

Щоразу, коли чоловік наближається до жінки, темрява вражає його розум.

  •  

Коли чоловік не має мови, то не має він імені також.

  •  

Помогти можна тільки тому, хто цього хоче.

  •  

Рідна земля ніколи не набридає.

  •  

Життя складається з обіцянок і погроз.

  •  

У літописців є найстрашніша зброя — замовчування[1]

 
WikiQuote Laurel wreath green.png
Ця цитата була обрана цитатою дня 3 лютого 2016 року.

Примітки[ред.]

Література[ред.]

  • Загребельний П. А. Я, Богдан (Сповідь у славі): Роман (Початок). — К.: «Дніпро», 1984. — 287 с.
  • Павло Загребельний.. Твори в шести томах. — Київ: «Дніпро», 1980. — Т. 3, романи «Смерть у Києві» та «Первоміст». — 680 с.

Електронні джерела[ред.]


Bookmark-new.svg