У Вікіцитатах є статті про інших людей з прізвищем Воррен.
Патри́ція Кили́на справжнє ім'я — Патриція Нелл Воррен (англ.Patricia Nell Warren) (15 червня 1936 — 9 лютого 2019) — українська та американська письменниця, поетеса й перекладачка німецько-норвезько-ірландського походження. Членкиня Нью-Йоркської групи.
Вже ідилія з білим биком надоїла Европі –
Вона сидить, нервова, в кабінеті лікаря,
і каже: «Я хочу аборт. Це моє право»[1].
Листя має свій час падати, і квіти марніти під південним вітром,
а лише ти, одна зі всіх, маєш усі пори на свою смерть[2] — «Спадщина», зі збірки «Леґенди і сни», 1964
О, місто диму і полум’яних пелюсток, Так довго я шукала тебе! Бо не досить читати про купала – Треба чути на шкірі жар багаття. [...]
Не забуваю джерела, де вбили діву, Ні гаю, де повісили короля, Ні анемонів, що цвіли із крови, Ні твого свята, Валенсіє, коли палиш зиму[3]. — «Valencia»// з поетичної збірки «Рожеві міста», 1969, Мюнхен
О, королево, різьби і заліза, зі своєю електричною лютнею, так довго лунає твоя пісня в льоху, в каварні, повній диму. Пливе твій корабель з неону поміж лотосами, немов лейзерами, і так поволі вітрила гасять себе в світанку льоху, притишають себе в тунелі, повнім грому. Твоє сонце розбиває саркофаг, мов спис, розбиває твою тишу, мов гудок за містом, заповним суму[3]. — «Нефертіті»
Я хочу бути без червоних і чорних. Ніч без тіней, рух без вітру.
Хочу бачити коні, що не біжать шовком,
що не біжать ні блискавкою, ні блиском.
Я пишу хлорофілом, та не зеленим,
соком рослин, та не соком рож.
Думаю про світ без вух, без очей[1].
Мої книжки української поезії відбивають вагу болю і нігілізму, захоплення смертю і намагання увійти в якийсь інший вимір. Що здавався більш реальним. Це була моя кодова мова для камінг-ауту[1].
Цей душевний стан, що в ньому людина, в остаточному розпачі, намагається уподібнити себе до якоїсь постійної форми, щоб більше не страждати від своєї «жахливої свободи»[4].
Її перший роман «The Last Centennial» («Останнє століття») було опубліковано 1971 року, все ще під українським псевдонімом Патриція Килина. Але після розлучення з Тарнавським 1973 року вона повністю перейшла в письмі на англійську, ставши поборницею прав ЛҐБТ-спільноти; відтоді вона почала підписувати книжки своїм справжнім дівочим іменем, — Patricia Nell Warren (Патриша Нел Ворен). Англійською в неї вийшло вісім романів, дві антології, не-художні твори, а також численні статті[5]. — Із нарису «Двомовна творчість Патриції Килини: питання жанру (До 80-річчя від дня народження)», 2017
Ворен за жодними мірками не є мейнстримною авторкою ані в українському, ані в американському письменстві (хоча її перший ЛҐБТ-роман «The Front Runner» («Бігун попереду»), опублікований 1974 року, ввійшов до переліку бестселерів від «The New York Times»)[5]. — Із нарису «Двомовна творчість Патриції Килини: питання жанру (До 80-річчя від дня народження)», 2017
— Марія Ревакович
Патриція Килина вийшла заміж за українського поета-емігранта, вивчила його мову, писала нею вірші. На деякий час перестала бути дівчиною з американського Заходу, яка знайшла себе в українській Нью-Йоркській поетичній групі. Такий стрибок від привілеїв білої американки з Заходу до герметизму української діаспори годі уявити[4]. — З есею «Патриція Килина»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
Лишаї гризуть каміння. Море повільно творить пісок (пісок – теж каміння). У роті лишається смак каміння. Батько – камінь, мати на ньому – лишай. Громовиці будують вежі, обпалюючи піски. Якщо розрізати одну з людських кісток – знайдеш там веселку, яка зникає у веселці. І від того треба померти. Саме так: треба померти, а не можна померти. Бо одної весни ти просто забула зазеленіти. І альтернатива – «Чи дивитися на море, як воно творить пісок?» Старша за молоко, молодша за камінь, так каже[4]. — З есею «Патриція Килина»
— Ганна Улюра
Її буття чужинкою передбачає здатність думати водою і часом (це клепсидра – в обох випадках). Воно розподілене між «морем» і «піском», де вода народжує камінь. А лишайники, які ростуть на тому камінні. Мають здатність жити дуже повільно і дуже довго, як море. Їм властиво слугувати добрим орієнтиром тих, хто заблукав. Лишай на камені – один із її улюблених образів: він захищає каміння і знищує його одночасно, він приховує те, що має владу смакувати в горлі, не маючи смаку[4]. — З есею «Патриція Килина»
— Ганна Улюра
Килина пише складно кодовану поезію, правда, непрозору і порожнисту – і виживає в ній та завдяки ній[1]. — З есею «Патриція Килина»
— Ганна Улюра
Патриція Нелл Воррен існувала до Патриції Килини, після неї, а найголовніше – одночасно з нею. Перед українськими віршами Патриція писала вірші англійською (поки не видані), але після українських книжок до поезії вже не поверталася. Перша її прозова книжка була написана в часи Килини-поетки й навіть була підписана «Патриція Килина». Але прозу українською Воррен не писала, тільки англійською[1]. — З есею «Патриція Килина»
— Ганна Улюра
1974 оприлюднили хітовий роман Воррен «Бігун попереду» Це була гей-проза, зроблена за лекалами мелодрами. Роман такого жанру вперше став бестселером у США і увійшов до списків «Нью-Йорк Таймс» (ну дуже престижно!). Згодом авторка написала продовження, її незакінчений останній роман – четверта книжка з тетралогії[1]. — З есею «Патриція Килина»
— Ганна Улюра
Вона першою заговорила про дискримінацію за сексуальною орієнтацією в професійному і аматорському спорті. Вона першою в соціально-психологічній прозі написала геїв «простими хлопцями зі складною ідентичністю», а не артистичними богемними експериментаторами. «До того усі геї у нас були як Оскар Вайльд», – згодом кепкувала авторка[1]. — Про роман «Бігун попереду»//З есею «Патриція Килина»
— Ганна Улюра
Вона першою написала художню прозу англійською, де героями є не просто геї, а відкриті геї. Отже, вона за це все отримувала років тридцять-сорок осанни і прочухани, бо відкрила забагато таємниць, бо зрадила своїй статі, бо допомогла спільноті усвідомити себе, бо привчила, що гей-прозу може писати жінка (на її роман була сила-силенна різноманітних реакцій). А головне, в її творі немає сорому – постійного супутника гей-тематики. Змушені ховатися, отже, в чомусь винні. Ні, такий підхід Воррен не влаштовував. У її романі є гнів[1]. — Про роман «Бігун попереду»//З есею «Патриція Килина»
— Ганна Улюра
Коли Патриція Килина померла (це сталося 2019 року), некрологи її наче писали про двох рідних жінок. Українською і англійською. Одна з них – складна і досі погано прочитана українська поетеса з неймовірно потужними творами (і якоюсь незручною для озвучення біографією, так). Друга – гей-активістка, авторка белетристики, що в 1970-х стала літературою соціальної дії, жінка, яка надихала самою своєю «незручною» біографією. І тільки фото в тих некрологах були однакові[6]. — З есею «Патриція Килина»
Стаття у Вікіпедії
