Патриція Килина

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Патриція Килина
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Патри́ція Кили́на справжнє ім'я — Патриція Нелл Воррен (англ. Patricia Nell Warren) (15 червня 1936 — 9 лютого 2019) — українська та американська письменниця, поетеса й перекладачка німецько-норвезько-ірландського походження. Членкиня Нью-Йоркської групи.

Цитати[ред.]

  •  

Вже ідилія з білим биком надоїла Европі
Вона сидить, нервова, в кабінеті лікаря,
і каже: «Я хочу аборт. Це моє право»[1].

  •  

Листя має
свій час падати,
і квіти марніти
під південним вітром,

а лише ти,
одна зі всіх,
маєш усі пори
на свою смерть[2]
«Спадщина», зі збірки «Леґенди і сни», 1964

  •  

О, місто диму і полум’яних пелюсток,
Так довго я шукала тебе!
Бо не досить читати про купала –
Треба чути на шкірі жар багаття.
[...]

Не забуваю джерела, де вбили діву,
Ні гаю, де повісили короля,
Ні анемонів, що цвіли із крови,
Ні твого свята, Валенсіє, коли палиш зиму[3].
«Valencia»// з поетичної збірки «Рожеві міста», 1969, Мюнхен

  •  

О, королево, різьби і заліза,
зі своєю електричною лютнею,
так довго лунає твоя пісня в льоху,
в каварні, повній диму.
Пливе твій корабель з неону
поміж лотосами, немов лейзерами,
і так поволі вітрила гасять себе в світанку льоху,
притишають себе в тунелі, повнім грому.
Твоє сонце розбиває саркофаг, мов спис,
розбиває твою тишу, мов гудок
за містом, заповним суму[3].
«Нефертіті»

  •  

Я хочу бути без червоних і чорних.
Ніч без тіней, рух без вітру.
Хочу бачити коні, що не біжать шовком,
що не біжать ні блискавкою, ні блиском.
Я пишу хлорофілом, та не зеленим,
соком рослин, та не соком рож.
Думаю про світ без вух, без очей[1].

Інше[ред.]

  •  

Мої книжки української поезії відбивають вагу болю і нігілізму, захоплення смертю і намагання увійти в якийсь інший вимір. Що здавався більш реальним. Це була моя кодова мова для камінг-ауту[1].

Цитати про Патрицію Килину[ред.]

  •  

Цей душевний стан, що в ньому людина, в остаточному розпачі, намагається уподібнити себе до якоїсь постійної форми, щоб більше не страждати від своєї «жахливої свободи»[4].

  Богдан Рубчак про Патрицію Килину
  •  

Її перший роман «The Last Centennial» («Останнє століття») було опубліковано 1971 року, все ще під українським псевдонімом Патриція Килина. Але після розлучення з Тарнавським 1973 року вона повністю перейшла в письмі на англійську, ставши поборницею прав ЛҐБТ-спільноти; відтоді вона почала підписувати книжки своїм справжнім дівочим іменем, — Patricia Nell Warren (Патриша Нел Ворен). Англійською в неї вийшло вісім романів, дві антології, не-художні твори, а також численні статті[5]. — Із нарису «Двомовна творчість Патриції Килини: питання жанру (До 80-річчя від дня народження)», 2017

  Марія Ревакович
  •  

Ворен за жодними мірками не є мейнстримною авторкою ані в українському, ані в американському письменстві (хоча її перший ЛҐБТ-роман «The Front Runner» («Бігун попереду»), опублікований 1974 року, ввійшов до переліку бестселерів від «The New York Times»)[5]. — Із нарису «Двомовна творчість Патриції Килини: питання жанру (До 80-річчя від дня народження)», 2017

  — Марія Ревакович
  •  

Патриція Килина вийшла заміж за українського поета-емігранта, вивчила його мову, писала нею вірші. На деякий час перестала бути дівчиною з американського Заходу, яка знайшла себе в українській Нью-Йоркській поетичній групі. Такий стрибок від привілеїв білої американки з Заходу до герметизму української діаспори годі уявити[4]. — З есею «Патриція Килина»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  Ганна Улюра
  •  

Лишаї гризуть каміння. Море повільно творить пісок (пісок – теж каміння). У роті лишається смак каміння. Батько – камінь, мати на ньому – лишай. Громовиці будують вежі, обпалюючи піски. Якщо розрізати одну з людських кісток – знайдеш там веселку, яка зникає у веселці. І від того треба померти. Саме так: треба померти, а не можна померти. Бо одної весни ти просто забула зазеленіти. І альтернатива – «Чи дивитися на море, як воно творить пісок?» Старша за молоко, молодша за камінь, так каже[4]. — З есею «Патриція Килина»

  — Ганна Улюра
  •  

Її буття чужинкою передбачає здатність думати водою і часом (це клепсидра – в обох випадках). Воно розподілене між «морем» і «піском», де вода народжує камінь. А лишайники, які ростуть на тому камінні. Мають здатність жити дуже повільно і дуже довго, як море. Їм властиво слугувати добрим орієнтиром тих, хто заблукав. Лишай на камені – один із її улюблених образів: він захищає каміння і знищує його одночасно, він приховує те, що має владу смакувати в горлі, не маючи смаку[4]. — З есею «Патриція Килина»

  — Ганна Улюра
  •  

Килина пише складно кодовану поезію, правда, непрозору і порожнисту – і виживає в ній та завдяки ній[1]. — З есею «Патриція Килина»

  — Ганна Улюра
  •  

Патриція Нелл Воррен існувала до Патриції Килини, після неї, а найголовніше – одночасно з нею. Перед українськими віршами Патриція писала вірші англійською (поки не видані), але після українських книжок до поезії вже не поверталася. Перша її прозова книжка була написана в часи Килини-поетки й навіть була підписана «Патриція Килина». Але прозу українською Воррен не писала, тільки англійською[1]. — З есею «Патриція Килина»

  — Ганна Улюра
  •  

1974 оприлюднили хітовий роман Воррен «Бігун попереду» Це була гей-проза, зроблена за лекалами мелодрами. Роман такого жанру вперше став бестселером у США і увійшов до списків «Нью-Йорк Таймс» (ну дуже престижно!). Згодом авторка написала продовження, її незакінчений останній роман – четверта книжка з тетралогії[1]. — З есею «Патриція Килина»

  — Ганна Улюра
  •  

Вона першою заговорила про дискримінацію за сексуальною орієнтацією в професійному і аматорському спорті. Вона першою в соціально-психологічній прозі написала геїв «простими хлопцями зі складною ідентичністю», а не артистичними богемними експериментаторами. «До того усі геї у нас були як Оскар Вайльд», – згодом кепкувала авторка[1]. — Про роман «Бігун попереду»//З есею «Патриція Килина»

  — Ганна Улюра
  •  

Вона першою написала художню прозу англійською, де героями є не просто геї, а відкриті геї. Отже, вона за це все отримувала років тридцять-сорок осанни і прочухани, бо відкрила забагато таємниць, бо зрадила своїй статі, бо допомогла спільноті усвідомити себе, бо привчила, що гей-прозу може писати жінка (на її роман була сила-силенна різноманітних реакцій). А головне, в її творі немає сорому – постійного супутника гей-тематики. Змушені ховатися, отже, в чомусь винні. Ні, такий підхід Воррен не влаштовував. У її романі є гнів[1]. — Про роман «Бігун попереду»//З есею «Патриція Килина»

  — Ганна Улюра
  •  

Коли Патриція Килина померла (це сталося 2019 року), некрологи її наче писали про двох рідних жінок. Українською і англійською. Одна з них – складна і досі погано прочитана українська поетеса з неймовірно потужними творами (і якоюсь незручною для озвучення біографією, так). Друга – гей-активістка, авторка белетристики, що в 1970-х стала літературою соціальної дії, жінка, яка надихала самою своєю «незручною» біографією. І тільки фото в тих некрологах були однакові[6]. — З есею «Патриція Килина»

  — Ганна Улюра

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg