Віршам і снам не вір: травур, та рев, та вир. З варив розрив-трави скроплений кожен вірш[1].
(«Розрив-трава», зі збірки «Дівчині без країни»)
Заблукався в коханім обличчі, як в дивнім краю: в краєвиді його таємничім себе шукаю.
(«Пісня для Мар'яни»)
За те, що землю взяв за небосхил, земля забрала завеликі мита: єдина справжність міту вже закрита, і уявити літ немає сил[1].
(«Зрада ангела, зі збірки «Промениста зрада»)
Камінь не має вікон, він не має очей. Нашим безкровним віком тиша його тече[1].
(««Камінь», зі збірки «Особиста Кліо»»)
Лиш спогад знає про ірис, в листах лиш ростимуть зела: дерева чорні та сірі, як влови, згадують зелень.
(«Глухої осені»)
Не млієш вітром поміж кипарисами: жорстоко ти риєшся в розтятому житті, і часто тхне від жовтих пальців смертю. Ти часом мушля, і шепоче час в тобі, і ти рука, яка прощає все, що дороге[1].
(«Поетові», зі збірки «Камінний сад»)
Не перша з книг чи остання не мудрість сухого історика – відповість на всі ці питання череп старого Йорика[2].
(«До Гамлета»)
Трудно грудень холоднорукий віддає мені спогади погоди очей твоїх і брів і грудей.
(«Нарікання на грудень»)
Шукати лиш суть, лиш голе буття шукати — суть буття. Відчувати простір: літ чорних птахів далеко, відчувати час: чіткі рисунки в чорних печерах і абсолютним вітром розуміти свій день, поете.
Стаття у Вікіпедії
