Юрій Тарнавський

Юрій Тарнавський

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Ю́рій Тарна́вський (нар. 1934) — український та американський поет та прозаїк, один із засновників Нью-Йоркської групи, та співзасновник і співредактор її літературно-мистецького часопису «Нові Поезії».

Цитати

Жанр мініроману, яким написано трилогію «Ефект плацебо», майже емблематично постмодерний – структура базована на асоціятивності, прогалини в розповіді, змішання стилю розповіді від прози до драматичного діалогу до поезії, і безперервна гра із читачем різної форми алюзіями. Збірка «Modus Tollens» англійською з підзаголовком Improvised Poetic Devices («Імпровізовані поетичні пристрої»), у якій я примушую читача бути активним співавтором, це теж емблематично постмодерністський твір. Отже, так, я думаю, що я модерніст, який став постмодерністом.

За ті десятки років, які я пишу, я навчився дотримуватися принципу «пиши те, що тебе радує, і не пиши нічого іншого». Так я принаймні задовольню себе. Ця настанова привела мене до відкриття жанру мініроману, в якім я покладаюся на короткі уступи прози й послуговуюся неґативним текстом, тобто упуском важливої інформації, яку читач мусить сам собі постачити. Форма запитань і відповідей є варіянтом цього підходу. Без застосування її я не зміг би був написати роман.

Крім роману «Менінґіт», де частина тексту автобіографічна, жодна з моїх книг художної прози не базована на фактах з мого життя. Це повністю розв’язує мені руки, і я можу видумувати, що хочу, щоб радувати читача. Факт, що я не міг упоратися з цією темою, муляв мене дуже і я чувся неадекватним. Що я за письменник, я думав, коли не можу описати свого дитинства?

Мені здається, що моя творчість природно розвивається від класичного модернізму – строге дотримування форми вільного вірша та екзистенціалізм в поезії (збірка «Життя в місті») і сюжетна форма й екзистенціалізм у прозі (роман «Шляхи») – до постмодернізму – мовні експерименти й нераціональність у поезії («Без Еспанії») і теж мовні експерименти та несюжетна форма в прозі (романи «Менінґіт», що побудований із окремих оповідань, та «Три бльондинки і смерть», що побудований на нумерології, обидва написані штучною мовою).

Найбільш очевидно постмодерністичними моїми творами є п’єси з гексалогії «6х0», що взоруються на класичну грецьку драму. Одну із них, «Не Медею» я переклав англійською, і вона вийшла друком і була поставлена у відомому аванґардному нью-йоркському театрі «Мабу Майнз».

Справжній літературний твір — це елеґантно доказана теорема.

Технологічні студії та праця привчили мене присвячувати увагу формі, і я переніс це в літературу. Для мене це важливо, і я думаю, що це робить мою творчість цікавішою, додає їй самобутності.

Улюблений мій жанр – проза, але у свої прозові твори, як я сказав, я включаю і драму і поезію, і ставлюся в них до мови твору так само уважно, як до мови у вірші. І взагалі, у своїх прозових творах, коли треба, я покладаюся на техніку поезії, оскільки вона така потужна.

У своїй статті «Модернізм – це теж гуманізм», я висуваю тезу, що існують два види літературного постмодернізму – художній, себто твори, що мають мистецьку вартість, і комерційний, що її, по суті, не мають, а написані для суто комерційних цілей, такі, як творчість Умберто Еко. Мистецький постмодернізм за цією тезою, це остання фаза модернізму, яка включає багато характеристик класичного модернізму 20–30-х років на додачу до нових елементів.

Часом «великих романів» було ХІХ століття, особливо в англійській, французькій і російській літературах. Намагання перенести це в пізніші молодші літератури недоречно. [...] А чи роман помер? Якщо уважати романом роман ХІХ століття, то думаю, що так, він помер. І нехай буде йому земля пером, а не машинкою до писання чи комп’ютером.

Цитати з віршів

• а місяць

(самітний пустельник

блукає в просторі)

розсуває руками хмари,

як спомини,

і шукає надхнення

серед бруду

міських смітників:

гляне на землю

і сховає лице в хмарах,

вражений голою,

брудною правдою.

(«Міський ноктюрн»)

• Вечір горить синім полум'ям,

холодним, німим, присипляючим:

хімічна реакція одного дня,

оксидація життєвого прагнення.

(«Думки про мою смерть»)

• Жінка, що божеволіє,

годуючи публічні телефони, з роззявленими ротами,

в якої очі міняться, як газ, і на голові б’ють крила з волосся,

притягає тебе нитками

свого мозку, що обертається, як клубок,

і ти женеш крізь трясовину ночі,

фурії проколюють твій карк

голками слини, місяць

дивиться байдуже одним оком,

і погоня ця реве,

як молоді могили з розпореними животами.

• ... ти зібрало

в невидимі мури своєї в’язниці

мільйони світів,

мільйони тіл,

які горять,

які кричать,

підсвідомим бажанням,

за те,

що ти довгими роками

дуриш їх надією,

....................

за те,

що робиш їх рабами,

о, велике місто

рожевих пірамід

на синіх пісках неба.

(«Гімн місту»)

• Твоє лице
  заболочене нiччю,
  усмiшки павутиння
  у кутиках уст.

У кольорi очей
простяглася вiддаль,
в шуканнi якої
загубилося твоє серце.
(«Автопортрет»)

• Tвоє літо починається рано, з’являється, як гук,
  що несеться з усіх боків, підкоряє собі тендітність зелені,
  розбиває скло святинь акваріїв,
  плящини життєдайної олії.

Про Юрія Тарнавського

	В особі Юрія Тарнавського маємо чи не найпослідовнішого аванґардиста в цілій українській літературі. Його увага звернена передусім на форму – «чиста» словесна форма, себто «штука», «штучність», упорядкована лінґвістично, приваблює його в художній творчості чи не найбільше.
	— Тамара Гундорова

Див. також

6 х 0: драматичні твори