Анато́лій Андрі́йович Діма́ров (при народженні Анатолій Андроникович Гарасюта) — український прозаїк. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1981).
А взагалі я думаю, що не варто робити з письменників святих. Вони такі самі, як решта. Може, й гірші. Особливо, як воно бездарне. У таких завжди залізні лікті. Кожен письменник, окрім справжніх, вважає себе генієм. Я завідував відділом культури в газеті, вдачу їхню добре вивчив[1]...
Дивовижне явище в нашій літературі — брати Тютюнники. Із Григорієм ми були як побратими, коли я жив у Львові і редагував його першу книжку. Згодом, уже у Києві, я був редактором його «Виру». По другу частину після смерті Тютюнника-старшого полетів до Львова і знайшов на робочому столі Григорія. На ній було написано — «Толі Дімарову». Так серце стислося[2]!
Ірина Вільде насправді ж була Дариною Полотнюк. Вона виховувалася на європейських зразках, абсолютно не знала російської літератури. Як вона вміла писати! Саме Дарина Дмитрівна мені й сказала, що від початку твору, перших речень залежатиме доля книжки. Такий заповіт мені дала на все життя. Я редагував її роман «Повнолітні діти»[3].
Література дуже реагує на життя, яке її живить. Через те жіночий рух не обійшов і письменниць, які сьогодні вириваються на передній план. Чоловік ніколи б не зумів так спалахнути, горіти від зради, від горя, як жінка. Тільки рвучи серце і стікаючи кров'ю, можна написати геніальні речі[4].
Мені ніколи не доводилося ритися у словниках, бо в мені це відчуття мови жило з народження. Слова, які я мав би забути, зринали самі. От хоча б слово «бендявся» — яке ж соковите[5]!
Павло Загребельний мав розум, як у десяти академій. Колись Василь Земляк сказав йому: «Якби в мене розуму було стільки, як у тебе, моя б голова лопнула»[6].
Творчість — це як хвилі на морі. Щось тобі вдалося, а щось — дарма старався. Так завжди буде в житті письменника, який напружено і боляче працює[1].
У речення кожного м'язи повинні бути такі, як у Кличка. А головне — письменник має вже першою фразою спіймати читача на гачок[5].
Я весь час прагнув зробити з читача співавтора, щоб він теж увійшов у мою шкіру і в деяких місцях навіть додумав сюжет. Тому іноді я навмисно обривав оповідь. Щоб зрозуміти мене як прозаїка, читачеві можна прочитати «Біль і гнів», «І будуть люди», сільські, міські і містечкові історії[7].
Про свою сім'ю Анатолій Дімаров дуже детально написав в одній з найкращих українських мемуарних книжок «Прожити й розповісти». Найбільша значимість цього двотомника — в його правдивості, відсутності будь-яких масок і бажання щось прикрасити чи переписати. Нині я думаю, що це видання мало стати прикладом для багатьох його колег. Дімаров був переконаний, що коли «хочеш інших засуджувати — суди в першу чергу себе». Після цієї сповіді письменнику вже не потрібно було боятися якихось викривальних запитань і суду історії, ось чому він не витворював навколо себе жодних бар'єрів — з ним завжди можна було про все поговорити і пожартувати Почуття гумору — це таки найзнаменитіша дімаровська риса[8].
Стаття у Вікіпедії
