Євгенія Володимирівна Подобна (нар. 7 липня 1989) — українська журналістка, воєнна кореспондентка, медіатренерка, викладачка кафедри мультимедійних технологій та медіадизайну Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Важливо усвідомити, що коли війна закінчиться, видихати буде зарано. На нас чекатиме ще багато складнощів і роботи. Нам доведеться ще багато-багато років розхльобувати цю історію, тому що війна – це отрута, і детоксикація від неї вимагатиме тривалого часу й багатьох зусиль[1].
Думала, що скупчення військ на кордоні з Білоруссю – це відволікаючий маневр, щоби відтягнути частину наших військ зі Сходу до північного кордону. Але те, що Білорусь таки пропустила російські колони і стала плацдармом для наступу – стало для мене шоком. Мені видавалась практично неможливою окупація Чорнобильської зони, адже там на кордоні з Білоруссю густі ліси, болотиста місцевість, річки і всього кілька доріг[1].
Жодна монографія про війну, навіть найоб’єктивніша – з правильними, вивіреними датами й цифрами – не дасть повної картини війни: з людськими емоціями, переживаннями, відчуттями – всім тим, що проживає людина під час війни. Записуючи історії, я намагаюся фіксувати і факти, і почуття, і рефлексії – й таким чином охопити повну картину на прикладі історії однієї людини[1].
Загалом у нас було дві проблеми. Перша – багато хто роками волів не бачити, що відбувається на Донбасі і тому щиро не вірив, що таке можливо по всій Україні. Друга – багато людей не усвідомлювали, що дорослі – це ми. Що наше життя залежить в першу чергу від нас і ми самі відповідальні за порятунок себе й своєї родини[1].
Заради хлопців і дівчат, які загинули чи віддали своє здоров’я: які втратили руки, ноги, осліпли, отримали інші важкі травми – ми маємо не просто берегти цю країну, а й розвивати її, робити кращою і жити по совісті. Мені здається, це і має стати нашою головною точкою дотику[1].
Звільнення Київщини, Харківщини, Херсонщини дуже додали оптимізму й віри у наші сили. Кожна перемога – маленька чи велика – це щоразу переломний момент[1].
Коли я побачила, як росіяни ледь не першим ділом, наприклад, після захоплення Волновахи, почали викидати і знищувати книжки – зрозуміла, що треба писати і видавати їх із потрійною силою. Росіяни бояться правди, як дідько ладану. Хоча б заради цього варто працювати[1].
Мені дуже складно далася книжка «Міста живих, міста мертвих». Я ніколи не звикну записувати інтерв’ю про вбивства і катування, й не можу відсторонено фільмувати чи записувати історії тих, кому боляче. Я пропускаю кожну історію через себе і згодом ще довго переживаю її, тому дорожу кожним матеріалом[1].
Так, як було раніше – вже ніколи не буде. Ми стали іншими й після перемоги на нас чекає інше життя. Чим швидше ми це усвідомимо – тим простіше буде потім[1].
Усіх українців – незалежно від того, яким був їхній досвід цієї війни – об’єднує те, що за життя кожного і кожної з нас за ці 9 років й особливо за останній рік, віддали свої життя тисячі інших людей. За кожне наше життя заплачено настільки нереальну ціну, що це зобов’язує: найперше – до вдячності і відповідальності[1].
Цифри забуваються, а людські історії – ні. Якщо історія правдива, щира – вона завжди чіпляє, западає в душу. Якщо згадати родинні розповіді: ніхто не переповідає дати, всі розповідають історії. І в століттях живуть історії[1]. — Про власні книжки
Я ставила їм безліч питань, вони постійно одна одну перебивали, мовляв «Це не важливо, це не цікаво». Я їм натомість казала, що все цікаво і щоб вони розповідали все: бо і про каструлю важливо, і про кота важливо. Ми дуже довго їх записували і коли нарешті закінчили, одна із них сказала: «То що – ви будете нашим голосом?», а інша їй відповіла: «Вона буде нашим криком»[1]. — Про героїнь книжки «Міста живих, міста мертвих»
.jpg)
Стаття у Вікіпедії
