Від відсутності інформації люди просто божеволіли. Були моменти, коли ми просто йшли вулицею, а за нами бігли й казали: «Журналісти, преса, дайте нам якусь інформацію, що відбувається?». Але ми самі нічого не знали. Іноді мені казали щось на кшталт «ви сюди приїхали й через вас прилетіло». А ще нам постійно люди казали: «Нас не чують, нам не допоможуть, про нас забули!». Хотілося відповідати: «Ні, про вас пам’ятають, ми покажемо це світу, буде допомога»[1]. — Про облогу Маріуполя
Для мене війна, напевно, почалася саме там — я усвідомила цей жах, коли в лікарню привезли першу поранену дитину. Лікарі не змогли реанімувати цю дівчинку — вона вже була мертва. Досі в пам’яті сльози й крики мами й бабусі від розпачу, сльози лікарів і наші сльози — це був дуже важкий момент. Після того ми стали фактично частиною тієї лікарні. Але загалом за ті 20 днів ми багато де базувалися — і на підстанції швидкої допомоги, і в найбільшому в місті шелтері, у пологовому будинку також ми були, і в поліційному відділку вже в самому кінці[1].
Загалом, там була страшна ситуація: кожну хвилину щільні обстріли, авіаудари, і в цьому хаосі просто хотілося вижити. А в нашому випадку ще треба було працювати і якось це все відправляти, знаходити постійно шлях, як і залишитися живими, і зняти це все та показати світу[1]. — Про облогу Маріуполя
За місяць до початку повномасштабного вторгнення зі мною зв’язався Мстислав Чернов, який уже давно працював відеожурналістом на Associated Press, — ми з ним були знайомі до цього і він теж харків’янин. Йому була потрібна допомога з підготовкою сюжету про те, як люди реагують на тривожні новини, чи готуються до війни, чи ні, тобто був потрібен продюсер. Він вирішив робити цю історію в Харкові, тому що це місто розташоване фактично на кордоні з Росією. Оскільки я була місцевою журналісткою, він обрав мене. Як продюсерка я мала знайти історії, пов’язані з цією темою, знайти героїв, контакти, щоб передати цю атмосферу в місті. Так ми почали працювати в команді: я, Мстислав і фотограф Євген Малолєтка[1].
Камери та флешки ми сховали під речами в машині. Також нам вдалося вивезти відео парамедикині Тайри, яка нам передала флешку зі своєї нагрудної камери до того, як потрапила в полон. Ця відеоісторія була згодом опублікована на Associated Press. Загалом ми проїхали 15 блокпостів і росіяни нас дивом не впізнали. Пощастило, що росіяни більше звертали увагу на те, що машина була посічена уламками, дуже цікавилися, де вона в нас була, що така прострелена, але речі ретельно не обшукували[1].
Ми б хотіли, щоб цього фільму не було, щоб не було причини його знімати, щоб народ України не переживав все це. Ці відзнаки для нас — це в першу чергу можливість розповісти трагічну історію Маріуполя і його жителів людям у різних країнах. А ще це довіра до нас і до нашої роботи. Зараз саме завдяки фільму голос маріупольців чують по всьому світу і це дуже важливо[1]. — Про нагороди, які здобула стрічка «20 днів у Маріуполі»
Ми застали той момент, коли зникли світло, зв’язок і вода в лікарні. Я пам’ятаю цей жах — перев’язки робили просто в коридорі на підлозі, люди всю ніч кричали від болю, тому що не було знеболювальних. Ми спали серед поранених і всю ніч чули крики та стогін, але ніяк не могли допомогти. При цьому всьому єдине світло було від сусіднього будинку, який палав[1]. — Про облогу Маріуполя
Ми показали фільм майже у всьому світі на багатьох фестивалях. І реакції глядачів дуже чуттєві — люди плакали, мовчали, багато хто запитував про долі людей, які є у фільмі, питали, що зараз відбувається з Маріуполем та про інші міста в Україні. Загалом реакція іноземців дуже емпатична, але дехто казав, що їм важко було це дивитися. Але головне те, що я бачила в очах людей розуміння цієї трагедії. Думаю, тепер цю історію пам’ятатимуть і будуть задумуватися, що відбувається в Україні[1]. — Про реакцію іноземної аудиторії на стрічку «20 днів у Маріуполі»
Нас не покидало відчуття провини, що в Маріуполі залишилося ще дуже багато людей. До того ж якраз наступного дня після нашого виїзду росіяни скинули авіабомбу на драматичний театр, де загинули сотні людей, але там уже не було журналістів, які могли б це зафіксувати. Але коли ми виїжджали, вже і місця на флешках не було, і заряджати техніку теж не було можливості. Крім того, у російських медіа вже писали про нас і фактично нас шукали, особливо Євгена, чиї промовисті фото з пологового на той час облетіли весь світ. Тобто залишатися було небезпечно — був ризик і для нас особисто, і взагалі ми могли втратити все відзняте[1].
Після того, як ми виїхали з Маріуполя, то продовжили працювати у Харкові. Загалом у нас було більше ніж 30 годин відеоматеріалів із Маріуполя і ми розуміли, що треба робити фільм, щоб увічнити трагічну історію цього міста та людей, які там загинули. Про сюжети й репортажі можуть забути дуже швидко, а фільм залишиться в історії на десятиліття, століття. Я була відеопродюсеркою під час зйомок у Маріуполі й моя робота полягала в тому, щоб комунікувати з героями, шукати історії, організовувати процес і допомагати з монтажем, тобто треба було ідентифікувати всі відзняті кадри[1]. — Про роботу над стрічкою «20 днів у Маріуполі»
Після того, як ми закінчили історію в Харкові, десь у 20-х числах лютого ми вирішили поїхати на Донбас, щоб висвітлювати події на передовій. Там я вперше в житті побачила зруйновані будинки. Навіть зараз пам’ятаю, що це мене дуже шокувало, тому що раніше багато про це чула, сама писала зведення про ці обстріли ще на харківському телеканалі, але на власні очі побачила це вперше. Тоді я ще не розуміла, що тисячу разів побачу це потім[1].
Спочатку в Маріуполі було більш-менш тихо і тільки десь на околиці міста було чутно обстріли, але в самому місті цього не було. Ну і загалом ми просто почали працювати як репортери — документувати все, що відбувалося в місті: одні люди бігли, щоб десь сховатися, інші казали, що буде все нормально і таке вже було у 2014 році. Дуже багато було людей і величезні черги на заправках, всі скуповували продукти, хліб. Загалом уже відчувалася напруга — ось таке було 24 лютого в Маріуполі[1].
У фільмі є момент, коли в перший день ми зустрічаємо жінку, яка в розпачі питає нас, куди їй іти й що робити, бо війна її застала саму, а син на роботі. Мстислав тоді сказав їй іти додому й чекати, а ще сказав, що по цивільних не стріляють. А вже за кілька днів ми зустріли її в тому шелтері, вона сидить і каже: «Ви мені казали, що не стріляють по цивільних, а я прийшла додому і був приліт». Звісно, ми попросили вибачення, адже ще на початку не уявляли, що росіяни обстрілюватимуть житлові райони[1]. — Про стрічку «20 днів у Маріуполі»
Я досить важко переживала ті події. І навіть після того, як ми виїхали та продовжували працювати в Харкові, де на той момент також була складна ситуація й область була окупована, тобто ми теж були у зоні бойових дій, — я все одно згадувала Маріуполь. Мабуть, спогади з Маріуполя залишаться зі мною назавжди — ти все одно пам’ятаєш кожен день, очі людей, кожну дитину, яка загинула[1].
23 лютого ми були в Бахмуті й вирішили їхати до Маріуполя, тому що розуміли, що може початися повномасштабна війна. Ми також розуміли, що для Росії Маріуполь — це стратегічно важливе місто, бо це і порт, і найбільше місто в Донецькій області, яке вже намагалися захопити у 2014 році. Тобто було зрозуміло, що вони спробують зробити це ще раз. Але ми не думали, що Маріуполь так швидко потрапить в облогу і що росіяни замкнуть кільце з заходу[1].
Стаття у Вікіпедії
