Євге́н Костянти́нович Малолє́тка (нар. 1 березня 1987, Бердянськ, Запорізька область) — український фотокореспондент, який отримав широку популярність завдяки фоторепортажу про блокаду Маріуполя під час вторгнення Росії в Україну в березні 2022 року.
До війни неможливо підготуватися на 100 відсотків, неможливо бути певним на 100 відсотків, що все буде добре, що коли саме ти їдеш на передову, то все минеться спокійно. І мені здається, всі колеги, хто зараз їде на війну, розуміють, що є високий ризик загинути. Моя порада: готуватися до найгіршого, що можеш уявити, але сподіватися все одно на краще. Важливо бути натренованим, обережним і спритним, робити все швидко і знати медицину[1].
Зараз факти зазнають численних інтерпретацій. Ми можемо брати факт, фотографію, а росіяни ними зманіпулюють. Наприклад, кажуть, що наші фото з пологового будинку — це постановка. Фотографіям дістається особливо — адже знімок можна зрежисувати. Саме так російська влада намагалася нас дискредитувати, адже їм це було особливо незручно. Зрештою, росіяни потім і самі почали показувати на своєму телебаченні, як вони бомблять місто, як обстрілюють з танків житлові будинки - наче в кожному сидить по бандерівцю. Зрештою, так був знищений майже весь Маріуполь. Я бачив на власні очі, як літаки бомблять житлові квартали, як танки обстрілюють будинки[1].
Мені здається, що сила в правді. І журналістика — один з інструментів цієї правди, тому зараз вона особливо важлива. Тому що розповідає українцям і всьому світові про все те зло, що нині відбувається. Воно має бути задокументоване, залишитись в історії, і в цьому теж полягає наше завдання[1].
На війні всі хочуть тебе вбити — це ж основний принцип. Щось летить, стріляє, вибухає. Коли ми починали працювати в 2014 році, то вчились якимось принципам і правилам разом і з розвитком ситуації. Ситуація загострювалась — і ти вчишся чомусь новому. Коли почалася нова ескалація цього року, все трапилось одразу і по максимуму. І триває досі — ракети, літаки, все це[1].
Неможливо вбити під сотню тисяч людей в Маріуполі, в Ізюмі і приховати. Розстрілювати цивільні автівки, які намагаються виїхати, просто заради розваги... Проломити череп чоловікові в Херсоні, який просто не хотів віддавати їм своє авто. Ці тортурні в кожному деокупованому місті, де зрештою просто відтискають гроші... Але найстрашніше, що всьому цьому немає кінця[1].
Робота в Маріуполі дійсно була історичною, тому її високо оцінили, тому дають нагороди. Ми, в свою чергу, раді, що таким чином привертаємо увагу і до трагедії Маріуполя, і до війни в Україні загалом, і до української журналістики, яка завойовує призи по світу. Це дуже корисно, що саме українські журналісти показали світу, як виглядає російська окупація на Донбасі, як вони знищили Маріуполь, скільки життів вони там забрали[1].
Після Маріуполя нас багато хто впізнає, говорять слова подяки, за те, що ми зробили. Але ми робили таку саму роботу, як і інші журналісти, і продовжуємо її робити. Важливо не зупинятись і продовжувати показувати всі ті жахливі події, які відбуваються[1].
Я не хочу загадувати заздалегідь, але ми всі сподіваємося, що наша країна буде деокупована і все налагодиться. Я про це спілкувався і з маріупольськими лікарями, і зі своїми батьками, які зараз вимушені переселенці, — всі ми хочемо повернутися додому. Це наша основна задача — перемогти і повернути своє життя, повернути свій дім. Сподіваюся, що це нам вдасться малою кров'ю. Бо надто вже багато наших хлопців гине щодня. Боляче це усвідомлювати[1].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
