Рябчук Микола Юрійович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Рябчук Микола Юрійович
Рябчук Микола Mykola Rjabtschuk 2009.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Мико́ла Ю́рійович Рябчу́к (нар. 27 вересня 1953, Луцьк) — український журналіст, публіцист, поет, прозаїк, перекладач, колумніст. Почесний президент Українського ПЕН-клубу[1].

Цитати[ред.]

  •  

Вся олігархічно-совєтська, патримоніальна система залишилася без змін. Її не змогла змінити ні Помаранчева революція, ані Євромайдан. Змінився трохи спосіб здійснення влади, система ж залишилася та сама[2].

  •  

Є субститут процесу деколонізації. Влада не мала відваги сказати про це відверто, бо це б вимагало більших змін в суспільній ментальності. Легше воювати з чимось, чого вже нема, ніж з реальними проблемами. Значна частина громадян України розумово перебуває в радянському просторі, тобто має ментальність колонізованої жертви. Велика частина населення перебуває під впливом стокгольмського синдрому стосовно росіян, і щоб його вилікувати, потрібна складна терапія, а не тільки знесення пам'ятників[2].

  •  

Один із можливих механізмів боротьби – через мистецтво, яке теж оперує певними міфічними засобами, а отже, створює можливість семантичного зсуву, ексцентричного повороту – ставить людину в ситуацію когнітивного дисонансу[3].

  •  

Скромність — найкоротший шлях до забуття. Як заповідав Будда, є дві колісниці, Велика і Мала... Можеш сидіти (умовно) в лісі й писати, жодних проблем. Як це робив Олег Лишега чи робить Кость Москалець. Я визнаю обидва шляхи. Чого я не визнаю, це нарікань. Коли ти не дбаєш про власну промоцію — і водночас нарікаєш на брак визнання. Або — або. Вибирай собі хоч одну колісницю, хоч другу, але не ремствуй[4].

  •  

У нас не вчать ставити добрих запитань — ні школярів, ні студентів, ні навіть аспірантів. Нема, на жаль, цієї традиції — ставити незвичні, парадоксальні запитання. Дослідження починається з евристичного осяяння: а чому раптом щось відбувається або щось виглядає так, а не інакше[4]?

  •  

Я пишаюсь чужими книжками не менше, ніж власними. Мені вдалося пролобіювати принаймні зо два десятки чудових молодих авторів, ціле покоління[3]!

(Без)відповідальність інтелектуалів (лекція) (2003)[ред.]

  •  

«Проблема з публічними інтелектуалами, сказав один американський дотепник, полягає в тому, що вони стають деда­лі більше публічними і дедалі менше – інтелектуалами». Я б додав, що вони стають дедалі менше людьми і дедалі більше – суспільни­ми функціями, виконавцями певних ролей, такими собі іменами-«брендами», вдалими інвестиціями, проекціями чужих уявлень про себе, чужих висловлювань та сподівань[5]. — З лекції виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Львів, 7 вересня 2003 р.

  •  

Давні греки вважали, що кожна людина має дослухатися свого «демона», давні китайці вважали, що, слідуючи своєму «дао», вар­то повсякчас зважати на химерну взаємодію-взаємоперетворення протилежних начал «інь» та «янь», Сковорода закликав знайти собі «сродне заняття» – і, мабуть, теж мав рацію[5].

  •  

Кожен шлях потребує певної внутрішньої дисципліни, а також нагадування самому собі, що є й інші шляхи, теж, може, слушні і теж гідні поваги. Без цього «мала колісниця» ризикує загрузнути в баговинні парохіалізму і нетерпимості, занудного догматизму та інфантильної маячні про українську піч, українську хату й україн­ський велосипед. Натомість «велика колісниця» повсякчас ризикує зірватися в крижаний простір постмодерного релятивізму, в холодне сяйво цинічного інтелекту, що, наче зірка над нашим глобальним се­лом, над нашим мак-світом, світить – але не гріє[5].

  •  

Від п’ятнадцяти чи принаймні сімнадцяти років – відколи я всер­йоз пишу якісь тексти – я не маю жодного сумніву щодо свого по­кликання, себто – що я є людиною слова, пера, друкарської машинки, портативного комп’ютера. Водночас я й сьогодні не маю цілковитої певності щодо суті цього «покликання»[5].

  •  

Шевченко, котрий вигукував: «На дідька бісового трачу і час, і пера, і папір?!» і котрий побивався, що з приводу його віршів «ніхто не гавкне, не лайне», здається, був першим, хто відчув катастрофічну розрідженість українського культурного, інтелектуаль­ного, духовного, чи як там його ще назвати, простору[5].

  •  

Політичні процеси не зводяться до абстрактних формул, а їхнє дослідження до гри чистого розуму. За кожною по­літичною перипетією стоять живі люди, долі, життя. Стоять незнані у математиці категорії правди й брехні, чесності і шахрайства, спра­ведливості і несправедливості, свободи і гніту[5].

  •  

Людина, що справді любить себе, свою сім’ю, свій дім, не полінується замести подвір’я, помити під’їзд, посадити на підвіконні герань, повитирати у ліфті совкові написи. Така людина добре працює, бо робить це для власного задо­волення, для доброго і стабільного заробітку, а не для абстрактного суспільного блага. Така людина хоче, щоб її діти ходили безпечними чистими вулицями, її батьки отримували гідні пенсії, а її правителі не скидалися на зграю недорікуватих бандюків із поросячими очи­цями[5].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg