Деколонізація
.jpg)
Деколонізація — процес виборювання незалежності та повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, колоніями. Часто відбувався внаслідок збройної боротьби поневолених народів проти колонізаторів, рідше був наслідком перемовин і дипломатичного врегулювання, в окремих випадках в середині XX століття. Також процес переосмислення історії й спадку колоніальних імперій в колишніх поневолених країнах, їх культурного впливу.
Цитати[ред.]
Окреслюючи історію появи слова «деколонізація», Раймон Бетс зауважує, що вперше його було вжито 1932 року, хоча смислового наповнення — політичного, ідеологічного і правового — воно набуло після Другої світової війни й було пов’язано з розпадом старих імперій та появою окремих незалежних держав. Серед різних означень деколонізацію окреслювали також як «заперечення цивілізації білого чоловіка». Її співвідносили передусім із національними рухами та появою незалежних держав, а далі поняття розширюється аж до явищ економічного, культурного, суспільно-політичного характеру тощо[1]. — Зі статті «Деколонізація і провінціялізація Европи: чи варто виходити поза «топографічну деколонізацію»?»//Часопис «Критика» №3–4, 2024 (c. 32–35) |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Зазвичай говорять про дві стадії деколонізації впродовж XX століття. Від завершення Другої світової війни до 1955 року вона обіймає Близький, Середній Схід та Південно-Східну Азію, наслідком чого стала поява незалежних Індії, Пакистану, Цейлону, Індонезії, Бірми й інших країн. Наступний етап — після 1955 року — визначається поширенням деколонізації в Африку і проголошенням незалежности Алжиру, Тунісу, Ґвінеї, Марока, Камеруна, Чада, Ніґерії, Конґа тощо. Дещо інакшою деколонізація постає в історії Карибського реґіону, де її перша стадія припадає ще на кінець XVIII століття, коли Гаїті здобуває свободу, повставши проти французького панування, натомість друга хвиля приходить аж у 1960–1970-х роках[1]. — Зі статті «Деколонізація і провінціялізація Европи: чи варто виходити поза «топографічну деколонізацію»?»//Часопис «Критика» №3–4, 2024 (c. 32–35) |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Початок XXI століття, зокрема російсько-українська війна, фактично розпочинає третій етап деколонізації і вказує на її міґрацію на терени самої Европи. Сюди міґрує і постколоніяльна критика. Від часу виникнення у 1980-х роках і пізніше, в період свого поширення, постколоніяльні дослідження обмежувалися студіями Третього світу, не-західного світу й малих літератур. Однак із часом виникає потреба глобального розширення поняття «постколоніялізм», і в сферу його впливу входять інші, раніше іґноровані реґіони, як, наприклад, Східна Европа. При цьому йдеться про «зміну центру притягання поля», як називає цей процес Джон Маклауд (John McLeod), коли йдеться про необхідність вийти поза винятково англомовний імперський досвід. Дослідник загалом співвідносить майбутній розвиток постколоніяльних студій із дослідженням «інших европейських імперій та їхнього спадку», котрий сформував «европейський колоніялізм» і зробив його одним із варіянтів колоніялізму[1]. — Зі статті «Деколонізація і провінціялізація Европи: чи варто виходити поза «топографічну деколонізацію»?»//Часопис «Критика» №3–4, 2024 (c. 32–35) |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Отже, нині постколоніялізм виходить за межі відділень англійської літератури, де він народився. Розпочинаються дискусії не лише про британський, а й про інші варіянти колоніялізму: французький, португальський, німецький, італійський тощо. Міґрація постколоніяльних досліджень приводить також до визнання різних змішаних варіянтів колоніялізму, а також проблематизує різні види імперіялізмів, зокрема й на посткомуністичному сході Европи. Тож розвиток сучасних пост(де)колоніяльних студій веде до заперечення універсальности понять «імперія», «імперіялізм», «колонія», «колоніялізм» та до пошуків варіянтів цих явищ і процесів. Така тенденція до розподібнення універсальних і загальних досвідів, закріплених цими поняттями, дає змогу вийти поза поширене уявлення про те, що колонія як така має бути вельми віддаленою від метрополії, а імперія має лише репресивну функцію[1]. — Зі статті «Деколонізація і провінціялізація Европи: чи варто виходити поза «топографічну деколонізацію»?»//Часопис «Критика» №3–4, 2024 (c. 32–35) |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Досі також тривають дискусії щодо того, чи можна застосовувати постколоніяльні підходи до пострадянського досвіду, хоч є чимало прихильників того, що, як стверджує Дейвід Мур, |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Про деколонізацію в Україні[ред.]
Не дивно, що одним із основних понять після 24 лютого 2022 року стала «деколонізація». Це слово, досі невідоме більшості українців, виявилося найвідповіднішим до теперішньої геокультурної та політичної ситуації в Україні. Деколонізація як така має досить давню історію, про неї говорять, починаючи від 1960-х років. Актуалізоване війною в Україні це поняття не лише реально називає те, що відбувається на східних окраїнах Европи, а й розширює свій зміст, додаючи до нього постсоціялістичний контекст[1]. — Зі статті «Деколонізація і провінціялізація Европи: чи варто виходити поза «топографічну деколонізацію»?»//Часопис «Критика» №3–4, 2024 (c. 32–35) |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Деколонізація, зокрема з наголосом на перегляді домінантних західних канонів історії та культури, яка здобула популярність у країнах Третього світу, може здатися непотрібною для України, але насправді такою не є. Починаючи від епохи Просвітництва, як стверджує Ларі Вулф, Европа відкриває у себе східноевропейські окраїни, орієнталізуючи їх і сприймаючи як свого «Іншого». Віднесення України до неісторичних націй і бездержавних народів імпліцитно означало неповноту модернізації в її західному варіянті й відкидання на марґінеси европейської цивілізації[1]. — Зі статті «Деколонізація і провінціялізація Европи: чи варто виходити поза «топографічну деколонізацію»?»//Часопис «Критика» №3–4, 2024 (c. 32–35) |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Здається, брак розуміння того, чим сьогодні є і що означає деколонізація, викликає низку складних колізій. Деколонізація в Україні зводиться передусім до зліквідування наслідків та слідів колоніяльного минулого, зокрема, вилучення з підручників російських авторів, перейменування вулиць, зняття радянської символіки, бойкоту російської культури, тобто ототожнюється з антиколоніялізмом. Додавання поняття «деколонізація» до ряду понять на кшталт «дерусифікація» і «декомунізація» пояснюється насамперед антиколоніяльною логікою. Ідеться про стирання не лише слідів радянського минулого, а й символів російського імперського домінування[1]. — Зі статті «Деколонізація і провінціялізація Европи: чи варто виходити поза «топографічну деколонізацію»?»//Часопис «Критика» №3–4, 2024 (c. 32–35) |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Варто зауважити, що деколонізація в Україні не зводиться лише до розвінчування російських імперських наративів, а й ставить питання про природу знання та західних універсальних наративів. Досить промовистим у цьому контексті є відгук Володимира В’ятровича на цикл лекцій Тимоті Снайдера про українську історію, побудований із наголосом на проблемах колонізації. Як знаємо, відомий американський історик послідовно підтримує українські інтереси і представляє україноцентричну перспективу в західному академічному світі. Однак український історик зауважує у Снайдерових лекціях домінування західноцентричної парадигми, брак української позиції та недостатнє залучення української історіографії[1]. — Зі статті «Деколонізація і провінціялізація Европи: чи варто виходити поза «топографічну деколонізацію»?»//Часопис «Критика» №3–4, 2024 (c. 32–35) |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Деколонізація по-українськи є радше не теоретичним, а спонтанним практичним процесом і тому не вповні збігається з розумінням деколонізації на Заході. Виразним свідченням цього є нерозуміння ідеї кенселінґу російської культури не лише на Заході, а й на Глобальному Півдні. Адже повне заперечення імперської культури — при всьому антиімперіялістичному патосі теорії деколонізації — не є її метою. Тоді як деколонізація по-українськи спрямована на дерусифікацію і передбачає повний розрив із імперією, її мовою, культурою та історією. Деколоніялізація в Україні виразніше й активніше використовує і антиколоніальні ідеї. Для прикладу, в Україні на хвилі деколонізації виникає стійкий інтерес до праць, пронизаних виразним антиколоніяльним патосом, як, скажімо, «Трубадури Імперії. Російська література і колоніялізм» польсько-американської славістки Еви Томпсон[1]. — Зі статті «Деколонізація і провінціялізація Европи: чи варто виходити поза «топографічну деколонізацію»?»//Часопис «Критика» №3–4, 2024 (c. 32–35) |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Деколонізація по-українськи не пов’язана також із критикою евроцентризму, бо може суперечити евроатлантичній інтеґрації України, що сьогодні є виразною геополітичною метою. Саме тому деколонізація в Україні не стосується «провінціялізації Европи» в сенсі вписування національної історії та культури в традиційний наратив Заходу. Тим часом віднесення України до неісторичних націй і бездержавних народів імпліцитно означало неповноту модернізації в її західному варіянті й відкидання на марґінеси европейської цивілізації[1]. — Зі статті «Деколонізація і провінціялізація Европи: чи варто виходити поза «топографічну деколонізацію»?»//Часопис «Критика» №3–4, 2024 (c. 32–35) |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Ми є свідками того, як деколонізація поширюється на східноевропейський реґіон, а Україна приєднується до процесів деколонізації і вносить у неї корективи: не лише академічні, а й політичні та ідеологічні насамперед. Однією з коректив є націленість на критику інших імперій, зокрема російської. Деколонізацію в Україні виразно спрямовано на дерусифікацію і декомунізацію, а її інструментами є топографічна революція та ревізія історіографічних наративів і культурних канонів. Однак дискусії щодо деколонізації в Україні вже передбачають і діялог із представниками країн Африки, Азії, Центральної та Південної Америки, а деколоніяльний дискурс займає все помітніше місце в академічному полі України. Важливим імпульсом для розширення такого діялогу є визнання того, що повномасштабна війна Росії проти України підсилила деколонізаційний дискурс не тільки в Україні та реґіоні, а й за його межами[1]. — Зі статті «Деколонізація і провінціялізація Европи: чи варто виходити поза «топографічну деколонізацію»?»//Часопис «Критика» №3–4, 2024 (c. 32–35) |
|||||
| — Тамара Гундорова |
Примітки[ред.]
