Лишега Олег Богданович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олег Лишега
Lyshega.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Оле́г Богда́нович Лише́га (1949—2014) — український поет, драматург, перекладач та скульптор. У 2000 році Лишега та Джеймс Брасфілд одержали нагороду ПЕН-клубу за переклад англійською мовою збірки «Вибрані вірші Олега Лишеги».

Цитати з творів[ред.]

Оповідання «Людина у просторі»[ред.]

  •  

Чи зміг би я коли-небудь приручити якийсь інструмент, щоб він, як то кажуть, сміявся і плакав… Мабуть, ніколи. А в сутінках, як риба, пускати бульбашки звуків крізь отвори темної полірованої дудки — ось тут перед тобою розписана чорним по білому уся музика – хіба ж це так складно — читай собі і грай. Ні, я не побачу за нотами нічого, даремно Бахові рукописи знайшли на якомусь горищі…[1]

  •  

Слухай, слухай, зараз вони тобі заграють сплющений час, ні на йоту не відступивши від правди, і ти почуєш, що з нами було, є і буде; звичайно, якщо ти не ликом шитий, то в цій солодкавості — а музика завше має бути трохи солодкавою — почуєш і тиф, і чуму, і сухоти, але музика завжди проносилась понад могилами, куди безладно звалювали кістки композитора, вона хіба що ледь торкається поверхні, а там уже шовкова травичка, горбик, деревце… Цікаво, чи так його палець торкався клавіша…[1]

Цитати з інтерв'ю[ред.]

Про літературу[ред.]

  •  

Навіть на читацькому рівні я ціную в письменниках, точніше, в тому, що вони пишуть, приємну ненав'язливість, неагресивність. Розумієте, література — зваблива і підступна, і коли вона втягує тебе, ти починаєш жити в її ілюзорному світі слів. В ілюзорному світі, створеному літературою. А для мене мусить бути певна рівновага — світ слів, світ образів і фізична реальність. Фізична реальність — дерево, скульптура і таке інше — ще не ославлена, чиста і жива, так само, як звук, як колір. Тобто така, яка ще не спотворена формулюванням, безконечним формулюванням. Останнім, власне, письменники і займаються, вони ж затискають реальність у слова, у готові формули. Я це розумію, це розуміє, наприклад, Тарас Прохасько, тож він, як і я, дуже ощадно пише. Повторюю: я кажу саме про літературу, а не про конвеєр.[2]Інтерв'ю Інні Корнелюк та Катерині Кириловій.

  •  

Поезія — це не реальна штука, це уява, і ця уява має дуже страшні і жорстокі закони. У цій найефемернішій царині якщо ти відхилишся принаймні на міліметр, все перетвориться на банальний ситець. Література для мене — це мистецтво. І вона повинна мати за собою величезний архаїчний нелюдський пласт каменю, рельєфу. А ще література — це страшний, найміцніший алкоголь. Не наркотик, а саме алкоголь. Мій організм складається на 80 відсотків не з води, а з вина. Поезія — це найстрашніший алкоголь, і його не можна всякчас пити. Андрухович постійно прагне довести, що цей алкоголь можна пити повсякчас, зараз він досяг кульмінації і втілив цю ідею у своєму «Самогоні». Хоча насправді, якщо зробити у Франківську рейтинг п'яниць, він би був на одному з останніх місць. По-моєму, на першому місці серед шляхетних п'яниць має бути Довган. Не можна постійно пити літературу, бо ти отруїшся. Ти відокремлюєш себе від інших людей, наче конструюючи собі крила, витончуєш їх, робиш їх досконалішими. Насправді ж ти обрубуєш ці крила. Проста людина може бути набагато окриленіша, ніж великий заслужений лауреат. Тому літератор повинен себе якось заземлювати, братися за якусь грубу роботу, яка не має нічого спільного з поезією. Якщо ти зможеш себе перехилити в інший бік, ти зможеш відновити рівновагу.[3]16 квітня 2010 року на творчому вечорі в КМЦ «Є» в Івано-Франковську.

  •  

…згадуючи якусь річ або явище, перевтілююся в них і говорю від їх імені. Як тільки я перші склади вимовляю, камінь одразу включається у цей діалог і продовжує речення за мене. Тоді наше речення має тільки мій початок. Я лише можу давати поштовх, ініціювати якусь думку, а її вже доточує камінь. […] Тоді камінь прекрасно закінчує роботу, якій я дав поштовх. Я відразу ставлю координати нашого простору. І якщо згадую камінь, значить ось він — цей кам’яний простір зі своєю мовою входить в нашу розмову.[4]

Про скульптуру[ред.]

  •  

Поезія живе у різних формах, і література — це далеко не абсолют поезії. Поезія може жити усюди, зокрема і в скульптурі. На відміну від живопису, який потребує денного світла та тіні, скульптура є продуктом ночі і найбільше наближена до музики.[5]На творчому вечорі, що відбувся у 2008 році в арт-кав'ярні "Квартира 35"» та був присвячений Григорію Круку.

  •  

Різьбярство — це алхімія дерева, це алхімія запаху, кольору й навіть слова.[5]На творчому вечорі, що відбувся у 2008 році в арт-кав'ярні "Квартира 35"» та був присвячений Григорію Круку.

  •  

Якщо літературу можна умовно назвати театром прекрасної балаканини, то скульптура — це просторовий театр. Скульптор завжди вирізьблює ніч, якусь таємницю, яка є еквівалентом ночі, великої загадки. Література ж більше тримається на християнських міфах світла, тому що вона очищує, робить людину добрішою і світлішою. Скульптура є ближчою до музики, ніж література. Скульптура — це стиснута, надзвичайно змобілізована і згущена музика. Однак ця музика не має нічого спільного із самогоном чи з шоу-музикою. Вона може навіть не звучати, однак ти відчуваєш, що це справжній камертон ідеальної музики. Важливим є той момент, що коли я займаюсь скульптурою, я мандрую у просторі. Я боюся каменю як матеріалу, тому що це надзвичайно сильний матеріал. Камінь набагато потужніший за людину, і ти зі своєю юнацькою самовпевненістю починаєш працювати з ним, занурюєшся в нього, і тебе вже нема, ти вже не виберешся з каменю. Бо він має в собі тисячоліття, і боротися з цим часом і простором — це абсурд, сізіфова праця. Коли я роблю свою скульптуру з дерева, я занурююсь в історію, ґенезу сокири. Сокира — це Божий дар з неба, символ сонця. Сокира розрубує безапеляційно, вона є найчистішим людським інструментом. Вона категорично каже: так і ніяк інакше, і всілякі різці є вже другорядними знаряддями. Сокира втілює найдавніші сили, сокира — це людина в іншому переродженні. Ще скульптура — це мистецтво жестів, не ораторських, а невимовних жестів неможливості.[3]16 квітня 2010 року на творчому вечорі в КМЦ «Є» в Івано-Франковську.

  •  

Сокира дає удар, і ти наче пробираєшся з нею в якусь нору: сокира зливається з рукою, і вже сама рука стає творцем, — я навіть заплющую очі, коли б’ю сокирою. Торси, які я роблю, можуть бути навіть менші від самого інструмента. Торс — це головна тема всієї структури, це основа, симетрична і довершена. Я ж відшукую пропорцію, — рівновагу між стихією, яка міститься в тому дереві, мертвому і живому, — і людською рукою.[4]

  •  

Я завжди любив жінок, тому я почав займатися скульптурою, а не банківською справою чи боксом.[3]16 квітня 2010 року на творчому вечорі в КМЦ «Є» в Івано-Франковську.

Про час[ред.]

  •  

Тексти завжди компонувалися за принципами абстрактного живопису. У кожному творі живопису чи скульптури закладений дуже точний час. Скажімо, у музиці концерт фортепіано визначений відразу - наприклад, тривалістю в годину і кілька доль секунди. І у моїй скульптурі, у цьому невеличкому торсі, закладений точний час, протягом якого він робиться. І кожен цей торсик може служити еталоном часу, який будуть десь там зберігати у всесвітній лабораторії часу. Кожен торсик — це 10 000-20 000 ударів. Він маленький, і дуже важко собі уявити, що малесенький торсик із граба може витримати стільки ударів. Проте це той же образ людини, яка постійно витримує не меншу кількість ударів. Але кожен торс і кожне абстрактне полотно чи кожен літературний твір містить у собі дуже точний еталон часу.[3]16 квітня 2010 року на творчому вечорі в КМЦ «Є» в Івано-Франковську.

  •  

Я не маю на увазі, скільки він буде жити, а скільки його твориться, щоб він народився і щоб був доведений до пуття. У ньому закладено дуже точний час, хоч ніхто не може сказати, скільки. Ось так і в мене. Ну хіба великі майстри сонетів можуть сказати, скільки їм потрібно часу, щоб написати вінок сонетів? Вони можуть тоді казати у видавництві, що так і так, я зобов'язуюсь написати вінок сонетів за стільки-то секунд, і все буде чудово. Я підсвідомо знаю, скільки відведено часу, але мене постійно муляє, що ще щось має бути, тобто головне зроблено, але я відчуваю, що там ще мають бути якісь модуляції. І раптом ти доліпив якусь маленьку штучку,і відчуваєш - все завершено. Це означає, що той час точно вичерпано і ти вклався. Потім ти навіть не повертаєшся, бо відчуваєш, що щось там усередині клацнуло і вірш завершений.[3]16 квітня 2010 року на творчому вечорі в КМЦ «Є» в Івано-Франковську.

  •  

Раніше в мене писався один вірш на рік. Я відчував тоді, що за рік переходжу багато різних метаморфоз, таким чином, я маю право узагальнити отой річний досвід, який перейшов через вогонь, через воду, через сніг, і я маю моральне право написати про цей досвід рівно один вірш. Потім мені здалося, що один вірш на десять років цілком достатньо, що я якось повільніше набуваю отой досвід. Ну, а тепер не знаю, на скільки років має бути один вірш. У кожного є свій час. У рокерів один час, у реперів другий час, вони дуже швидко співають, у них інший час, і у мене інший час — повільніший.[3]16 квітня 2010 року на творчому вечорі в КМЦ «Є» в Івано-Франковську.

Про Лишегу[ред.]

  •  

Якось Лишега сказав Оресту Яворському:
— Коли я в жартах генерал, то ти тільки прапорщик.
З тих пір до них і прилипло: Лишега — Генерал, а Орест — Прапорщик. Згодом Генерал, після того як створив п'єсу «Друже Лі-Бо, брате Ду-фу», став не просто Генералом, а китайським Генералом, для якого я вигадав ім'я Лі-Шень-Ґао — про прозиванки «львівського андеґраунду»

  Юрій Винничук, «Богема 1970-тих»[6]
  •  

Малкович, Маленький, Могильний, Москалець — ти зауважив, що всі на М? Додай сюди Мідянку. Тодішня поезія писалася з великої літери М. Шкода, що Лишега не Мишега. З Лишегою мене познайомив — ну хто б ти думав — Рябчук! — тоді ж, але не в Ірпені, куди Лишега-Мишега ні за що б не поїхав, а в якомусь київському поплавку. Лишега чекав на нас, оточивши себе двома красивими дамами, з рукавів його пальта сипалися риб’ячі кості і мінерали, він погладжував свою осанисту ірландську бороду і кілька разів запитав мене, чого я такий напружений. А як не бути напруженим, коли в тобі ще принаймні половина — це товариш молодший сержант, якого ти по краплі витискаєш із себе, і в той же час ти усвідомлюєш те, що перед тобою — сам автор рядка Елла Фітцджеральд мажеться глиною голубою. Мабуть, у цьому й полягала необхідність — напружуватися від усього, що діється навколо тебе. У кожному разі, коли ти питаєш про зародження Бу-Ба-Бу, то Ірпінь відіграв у цьому цілком особливу роль — ми перетнулися з Ірванцем, якого в цьому тексті я чомусь волію називати Ірваном.

  Юрій Андрухович, Таємниця
  •  

Серед всіх поетичних перекладів, які я з задоволенням прочитала протягом цього конкурсу, «Вибрані вірші Олега Лишеги» здалися мені найдивовижнішими, найелегантнішими та найбільш близькими. Дивність: Лишега веде нас до ноктюрного світу, де темні дерева, заледнілі стави та невидимі істоти віщують появу альтернативного всесвіту, де можна будь-що втратити та віднайти. Елегантними є переклади — впевнені, сповнені легкості та почуттся власної гідності, написані витонченою та промовистою англійською, яка створює прозору мапу цього сутінкового світу. Близкість: ті, хто любить поезію, вже відвідували ті світи самотності, страху та піднесеності, що є звичними у поезії Лишеги, адже його оригінальна лірика спирається на сильну поетичну традицію.[7]Коментар після під час вручення премії ПЕН-клубу за поетичний переклад, яке відбулося 15 травня 2000 року в Театрі Волтера Ріда в Лінкольн-центрі.

 

Of all the translations of poetry I took pleasure in reading as I judged this contest, 'The Selected Poems of Oleh Lysheha' was the strangest, most elegant, and most familiar. Strange: Lysheha leads us into a nocturnal world where dark trees, icy ponds and buried beings betoken an alternative universe where you may lose or find anything. Elegant: the translations, confident, fluent, dignified, are in eloquent and graceful English, providing a clear map to a murky world. Familiar: the loneliness, fear, and sublimity that is the native land of Lysheha's poetry is a region lovers of poetry will have visited before, for these original lyrics are also avatars of a strong poetic tradition.

  — Рейчел Гадас (Rachel Hadas)

Посилання[ред.]

  1. а б Головань, Т. «Я би тримав таку ношу вічно...» // Українська літературна газета, № 4, 20 листопада 2009 року.
  2. Олег Лишега. Спілкування з людиною, як з річкою // Поступ.
  3. а б в г д е Олег Лишега. «Література — це найміцніший алкоголь» // Галицький кореспондент, 23 квітня 2010.
  4. а б Тарас Пастух. Червона вохра слова Олега Лишеги // ЛітАкцент, 29 березня 2011.
  5. а б Оксана Жила. Поезія у скульптрі // ХайВей, 24 жовтня 2008 р.
  6. Винничук Ю.. Груші в тісті. — Львів: ЛА «Піраміда», 2010. — С. 90. — ISBN 978-966-441-188-9
  7. Olena Welhasch. Ukrainian poet Lysheha and his translator receive PEN Literary Award // The Ukrainian Weekly, May 28, 2000, No. 22, Vol. LXVIII.