Богдан Хмельницький (1596–1657) — український військовий і політичний діяч, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти шляхти в Україні, яке переросло у національно-визвольну війну українського народу (1648–1657) проти Речі Посполитої.
Майже кожний на всій Україні користувався вольностями, і важко йому буде забути, що він був паном і на війні рівнявся з паном.
Нащо говорити там, де треба діяти.
Неможливо всебічно і ґрунтовно визначити людські вчинки, не враховуючи їхніх закономірностей та од-вічної волі неба.
Справедливість цього світу так розмірена, що в одних відбирає, а другим дає владу і мудрість.
Поки ми живі, хіба що смерть наша може наблизити нашу неволю.
При сухих дровах і сировим дісталося.
Ще не вмерла козацькая мати!
Що рука людська зробить, те й зруйнувати може.
Якщо підступності не буде краю, то доведеться битися.
Пери́на, лати́на, дити́на (так Хмельницький і козаки глузливо називали трьох керівників польського війська у битві під Пилявцями. «Перина» — князь Владислав Домінік Заславський, коронний конюший, за великопанські манери. «Латина» — Миколай Остророг, коронний підчаший, за його академічну вченість. «Дитина» — Олександр Конєцпольський, коронний хорунжий, за його молодий вік)
Виб'ю з лядської неволі руський нарід увесь! Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру! Поможе мені в тому чернь уся — по Люблін, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не ударили. Буду мати тисяч двісті, триста своїх, орду всю при тім… За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер, — досить вчасу, достатку і пожитку тепер у землі і князівстві моїм — по Львів, по Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Віслою брикати, знайду я їх там певно. (з промови до польських послів у Переяславі)[2]
Стіна з стіною зудариться — одна впаде, друга встоїться. (про наступ Запорізького Війська на Річ Посполиту)[3]
«…Всім відома моя вірна служба разом з батьком моїм світла пам'ять Михайлом Хмельницьким, Підстаростою Чигиринським, який служив вірно всій Республіці та славному пам'яті батькови Вашому, Королю Сигізмундови, поляг в битві під Цецорою. А я, відведений в полон, два роки утримувався в заточенні і, милістю Божою отримав свободу, назавжди залишився в рядах війська Республіки…» [4] З листа Хмельницького до короля Владиславa IV Вази
Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста.[5]
Здається, ніби в ньому міститься два єства — одно діяльне, тверде, віддане правлінню, друге сонне, стомлене, мрійливе.[6]
— Віміна, венеційський посол
Фігура, без сумніву, дуже складна — бо і визволитель з-під Польщі, і той, що піддав Україну Росії, бо і обраний народом демократичний вождь, і представник авторитарної, деколи дуже жорстокої влади, і захисник народу та одночасно згубця, який розплачувався ясиром за татарську допомогу. Носій паралельно республіканських і монархічних принципів і т. д., і т. д.[7] — «Клан Хмельницького — легенда чи дійсність?».
Це була людина воістину варта звання гетьмана. Він не боявся біди, у найтяжчому становищі не втрачав голови, не боявся найтяжчої роботи, був міцний духом; з однаковою мужністю зносив мороз і спеку, їв і пив не скільки хотів, а скільки можна було, ні вдень ні вночі не знемагав від безсоння, а коли справи і труд воїна зморювали його, то він спав невеличку крихту часу і спав не на коштовних ліжках, а в постелі, що до лиця воїну. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред військового гамору; одягався він так, як і всі інші, мав коней та зброю не набагато кращу, ніж в інших. Не раз його бачили, як, укрившись військовим плащем, знеможений, він спав посеред сторожі. Він завжди першим кидався в бій і останнім повертався з битви. Маючи ці та до цих подібні достоїнства, зовсім не дивно, що він став переможцем та пострахом для ляхів, а мирянам припав до душі, бо, відійшовши від військових справ та ученій, повністю зайнявся собою. У його воїнства все так було злагоджено, що коли б він не пощадив (про це мовилось уже), то зовсім міг би знищити Польщу.[8] — «Літопис Григорія Грабянки» («Про похід Хмельницького у польські землі навесні 1655 року»).
↑Крип'якевич І. П.Історія України. — Львів: Світ, 1990. — С. 171
↑Дашкевич Я. Клан Хмельницького — легенда чи дійсність? // Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-е вид., виправл. й доповн. — Львів: Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ / Літературна агенція «Піраміда», 2007. — С. 100. — ISBN 978-966-441-031-8
↑Літопис Григорія Грабянки // ЗБІРНИК КОЗАЦЬКИХ ЛІТОПИСІВ: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. — Київ: Дніпро, 2006. — С. 921. — ISBN 966-578-147-2
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі
