Дзюба Іван Михайлович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Іван Дзюба)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іва́н Дзю́ба
Дзюба Іван.КДБ.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Іва́н Миха́йлович Дзю́ба (*26 липня 1931, с. Миколаївка Ольгінського Сталінської області (нині — Волноваського району Донецької області)) — український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік Національної академії наук України.

Цитати[ред.]

  •  

Найважливіше в постаті Хвильового те, що він показав трагізм свого покоління, яке повірило в комунізм. Ми дуже спрощуємо, коли говоримо, що більшовизм в Україну прийшов тільки на російських багнетах. У нас теж були свої рухи, по-своєму близькі і до більшовизму, які орієнтувалися на негайне вирішення соціальних проблем: земля — селянам, фабрики і заводи — робітникам. Без цього руху більшовики самі б не впоралися з Україною. Микола Хвильовий був одним з очільників цього руху людей, які повірили в загірну комуну. Він був романтиком революції і першим відчув трагізм цієї облуди — згадайте його новелу «Я (Романтика)». Його творчість дуже важлива для розуміння того, що пережила Україна на тому етапі нашої історії[1].

  •  

Сьогодні вражає не лише масштаб стеження, але й масштаб руху спротиву. Ми знаємо, що були дисиденти, а скільки ще всього було, про що знаємо мало — таємні робітничі організації, релігійні секти, «невозвращенцы», «невиїзні», групи, які контактували з іноземцями. Це свого роду «тихе підпілля» — теж одна з причин невипадкового розвалу Союзу. Ті, хто відчувають ностальгію за радянським часом і зітхають — «какую державу развалили!» — мають зрозуміти, що вона розвалилася сама. Якщо держава з таким апаратом стеження, армією, не змогла себе вберегти, то чого вона варта[2]?

  •  

У читальні Служби безпеки кожен сьогодні може ознайомитися з матеріалами справи «Блок». Це доповіді, які на підставі оперативних матеріалів КҐБ регулярно надсилав у ЦК. Коли знайомишся з цими документами, відчуваєш жах. По-перше, скільки людей і коштів вони витрачали на стеження! Стежили за всім на світі. Їм було відоме все, що лежало на поверхні. Але де було хоч трохи конспірації, вони могли туди і не потрапити. Наприклад, у поетів братів Андрія і Миколи Кабалюків була фотомайстерня, в якій вони зробили багато примірників заборонених книжок, що не лише ходили в Союзі, але й потрапляли за кордон. КҐБ так ніколи й не довідався, де та майстерня була[2].

  •  

Шевченко настільки багато зробив для мого формування, що я почуваюся зобов'язаним перед ним. Хоча про нього дуже багато пищеться і буде писатися, але він усе-таки невичерпний. Кожне покоління і кожна людина знайде в його текстах щось сво. У нас часто буває спрощене розуміння Шевченка. Деякі сприймають його ліричні, етнографічні речі. ранні балади, твори народно-пісенного характеру, тоді як інші бачать лише політичну лірику. Також його творчість багато хто розхапує на гасла. Це, з одного боку. неминуче, бо показує, наскільки він живий і потрібний, а з іншого боку, це часто така профанація[1].

  •  

Я пишу в спогадах, що, може б, і не став українцем, якби в дитинстві не почув на бабусиному хуторі, як дівчата співали «Коло греблі шумлять верби»[3]...

«Бо то не просто мова, звуки...» (1987)[ред.]

  •  

Рідна мова — це найособистіша і найглибша сфера обстоювання свого «я», коли воно є, своєї особистої і національної гідності. Та річ не тільки в цьому. Річ і в об'єктивній природничості, необхідності, доцільності рідних мов та мовного розмаїття в багатонаціональному світі, річ в об'єктивній цінності їх для картини світу, річ у тому, що з умиранням усякої, а особливо розвиненої національної мови, людство назавжди втрачає одну із сторінок своєї духовної історії, стає біднішим і несправедливішим.
Сьогодні на мови та їхнє майбутнє треба дивитися не лише з погляду їхніх функцій, але й з погляду зафіксованих у них багатств національної духовності та історії[4]. — «Вечірній Київ», 29 червня 1987 року

«Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965)[ред.]

  • Національна справа — це справа всього народу і справа кожного громадянина; це корінний інтерес усього народу і громадянства, совість кожного з нас; вона не відсуває всіх інших справ, інтересів та ідеалів, але нерозривно з ними зв'язана, і ніхто не має права мовчати, коли бачить щось неподобне, так само як ніхто не має права затуляти вуха від тривожних голосів.
(Інтернаціоналізм чи русифікація. — С. 42)
  • Ці поняття у нас вважаються одіозними; у всякому разі той, хто пробував би говорити нині на Україні про національне почуття, національну свідомість, національні обов'язки сучасного українця, був би одразу ж і без вагань зарахований до «українських буржуазних націоналістів».
(Інтернаціоналізм чи русифікація. — С. 75.)
  • Чи існує сьогодні на Україні україноненависництво? Багатьох це питання здивує. Але не всіх. Я певен, що знайдеться чимало українців і навіть неукраїнців, які не лише ствердять, що існує, але й наведуть факти з власного досвіду.
(Інтернаціоналізм чи русифікація. — С. 129)

Про Івана Дзюбу[ред.]

  •  

Попри чималий есеїстичний доробок і книгу мемуарів, яка виразно натякає на нерозкритий потенціал Дзюби як прозаїка, сам він себе ніколи не називав письменником, а поза тим складно знайти в Україні людину, яка б настільки була заглиблена в літературний процес, в інтелектуальне і письменницьке середовище[5]

  — Тетяна Терен

Джерела[ред.]

Примітки[ред.]

  1. а б RECвізити1, 2015, с. 183
  2. а б RECвізити1, 2015, с. 177
  3. RECвізити1, 2015, с. 173
  4. Мово рідна, слово рідне!.. / Упорядн.: І. Бойко. — Київ: Видавництво "Веселка", 1989. — С.147
  5. RECвізити1, 2015, с. 164