Ґабріє́ль Хосе́ де ла Конкордія Ґарсі́я Ма́ркес (6 березня 1927 – 17 квітня 2014) — колумбійський письменник-прозаїк, журналіст, видавець і політичний діяч; лауреат Нобелівської премії з літератури (1982).
Без сумніву, першою сенсаційною новиною — після створення світу — стало вигнання Адама і Єви з раю. То була б незабутня перша шпальта: «Адама і Єву вигнано з раю» (вісім колонок). «В поті чола свого їстимеш хліб», — сказав Бог — «Ангел з вогненним мечем виконав учора вирок і стає на чати Едему». — «Яблуко стало причиною трагедії»[2]. — «Провісники»//«Ель Еспектадор», Богота, 10 серпня 1954 року
Два критики з Барселони здивували мене відкриттям, що «Осінь патріарха» має ту ж структуру, що й третій фортепіанний концерт Бели Бартока. Мене це дуже потішило, бо я захоплююсь Белою Бартоком, а особливо цим концертом, проте я так і не зміг зрозуміти аналогій тих двох критиків[4]. — «Поезія — доступна дітям»//«Ель Паїс», Мадрид, 27 січня 1981 року
Завжди буде людина, яка читатиме статтю на розі аптеки, і завжди (через люб'язність) буде група громадян, готових її слухати — хоча б для того, аби відчути демократичну насолоду не погоджуватись[2]. — «Провісники»//«Ель Еспектадор», Богота, 10 серпня 1954 року
Загалом кажучи, ми, письменники Латинської Америки і Карибів, мусимо визнати, поклавши руку на серце, що дійсність є кращим письменником, ніж ми. Нашим призначенням, і, можливо, нашим блаженством, є намагатись скромно її наслідувати — так добре, як тільки ми можемо[5]. — «Ще трохи про літературу і дійсність»//«Ель Паїс», Мадрид, 1 липня 1981 року
Коротко кажучи, курс літератури немав би бути чимось більшим, ніж добрим путівником світом книжок. Будь-яка інша претензія може лише злякати дітей. Думаю я, тут, за лаштунками[6]. — «Поезія — доступна дітям»//«Ель Паїс», Мадрид, 27 січня 1981 року
Людина так любить одноразові речі тому, що вона і сама одноразова.
Мабуть, я дуже наївний читач, бо ніколи не думав, що романісти хочуть сказати щось більше, ніж кажуть. Коли Франц Кафка каже, що Ґреґор Замза якось уранці прокинувся, перетворившись на комаху, я не думаю, що це є символом чогось, і єдине, що мене завжди інтригувало: що то за комаха могла бути[4]. — «Поезія — доступна дітям»//«Ель Паїс», Мадрид, 27 січня 1981 року
Насамперед я є журналістом. Усе життя був журналістом. Мої книжки — це книжки журналіста, навіть якщо це малопомітно[8].
Насправді не повинно бути обов'язкових книжок, книжок на покуту, і найздоровіший спосіб — покинути читання на тій сторінці, коли воно стає нестерпним. Проте для мазохістів, які б воліли будь-що іти далі, є перевірений рецепт: класти нечитабельні книжки до туалету. Можливо, через кілька років доброго травлення вони зможуть дійти до щасливого кінця «Втраченого раю» Мільтона[9]. — «Література без страждань»//«Ель Паїс», Мадрид, 8 грудня 1982 року
Не знаю, хто сказав, що ми, романісти, читаємо романи інших письменників тільки задля того, аби з'ясувати, як вони написані. Гадаю, це правда Ми не вдовольняємося секретами, виставленими назовні сторінки, а вивертаємо її навиворіт, аби розгледіти шви. Певним чином, який неможливо пояснити, ми розбираємо книжку на основні частини і знову складаємо її, коли вже знаємо таємниці її власного годинникового механізму[10]. — «Мій особистий Гемінґвей»//«Ель Паїс», Мадрид, 29 липня 1981 року
Нещодавній приклад двох незугарних радянських письменників, яких засудили до каторжних робіт в Сибіру — не за те, що вони писали зле, а тому, що були незгодні зі спонсором, — свідчить, наскільки небезпечним може бути письменницьке ремесло при режимі, який є недостатньо зрілим, аби визнати одвічну істину, що ми, письменники, є зловмисниками, яких ідеологічні корсети, і навіть приписи закону, тиснуть більше, ніж черевики[11]. — «Злигодні письменника»//«Ель Еспектадор», Богота, липень 1966 року
Особисто я думаю, що письменник як такий має тільки один революційний обов'язок — писати добре. Його нонконформізм — при будь-якому режимі — є найважливішою умовою, яку не можна компенсувати, бо письменник-конформіст, дуже ймовірно, є бандитом і вже точно — поганим письменником[11]. — «Злигодні письменника»//«Ель Еспектадор», Богота, липень 1966 року
Писати книжки — самогубне ремесло. Жодне не вимагає стільки часу, роботи, такої посвяти порівняно з безпосередніми прибутками. Не думаю, що є багато читачів, які, прочитавши книжку, запитають себе, скількох годин мордувань і родинних незгод коштували авторові ці двісті сторінок і скільки він отримав за свою роботу[12]. — «Злигодні письменника»//«Ель Еспектадор», Богота, липень 1966 року
Професор літератури Гаванського гуманітарного інституту багато годин відводив аналізу «Ста років самотності» і доходив висновку — заразом втішного і гнітючого, — що роман не пропонує жодного рішення. Що врешті-решт переконало мене в тому, що манія тлумачення з часом стає новою формою вимислу, яка іноді доходить до безглуздя[4]. — «Поезія — доступна дітям»//«Ель Паїс», Мадрид, 27 січня 1981 року
Рвати оповідання це щось непоправне, бо писати їх — однаково, що заливати бетон. Натомість писати роман — це наче класти цеглу. Іншими словами: якщо оповідання не тужавіє з першої спроби, краще не наполягати. З романом легше: можна почати заново. — «Як написати роман?»//«Ель Паїс», Мадрид, 25 січня 1984 року
У своїх тривалих мандрівках по стількох дорогах світу я завжди думав, що ми, сучасні люди, є уцілілими на повороті. Кожен із них — це виклик сліпій долі. Достатньо лиш, аби з транспортним засобом, що їде попереду нас, за поворотом щось сталося, щоб ми назавжди втратили можливість про це розповісти[13]. — «Привиди доріг»//«Ель Паїс», Мадрид, 19 серпня 1981 року
У цих книжках є стільки розслідувань, перевірки даних, історичної точності, достовірності фактів, що по суті вони є великими белетризованими або вигаданими репортажами, але методи дослідження та оперування інформацією є журналістськими[14]. — Про свою белетристку, з інтерв'ю
Це був один із рутинних епізодів передвиборної кампанії, що проводилася кожні чотири роки, Зранку приїхали фургони з комедіантами, Потім прибули машини з індійцями, яких наймають і возять по містечках для створення юрби під час громадських акцій[15].
Часто доля республіки більше залежить від одного голяра, ніж від усіх її президентів — як здебільшого, за словами поета, доля геніїв залежить від акушера[16]. — «Президентський голяр»//«Ель Еральдо», Баранкілья, 16 березня 1950 року
Я народився на Карибах. Я знаю тут кожну країну, кожен острів, і, може, звідси моя фрустрація через те, що ніколи я не придумав і не спромігся зробити нічого, що було б дивовижнішим. ніж сама дійсність. Найбільше, що я міг зробити — це транспортувати її поетичними засобами, але немає жодної лінії у жодній із моїх книжок, яка б не вкоренилася в реальній події[5]. — «Ще трохи про літературу і дійсність»//«Ель Паїс», Мадрид, 1 липня 1981 року
В Інтернеті поширені збірки цитат із заголовками на кшталт «13 фраз про життя», які підписують ім'ям Маркеса. Однак ці вислови не зустрічаються в жодному із творів Маркеса, ані в зафіксованих інтерв'ю[18].
Я люблю тебе не за те, хто ти, а за те, хто я, коли я з тобою.
Жодна людина не заслуговує твоїх сліз, а ті, хто заслуговують, не змусять тебе плакати.
Справжній друг — це той, хто буде тримати тебе за руку і відчувати твоє серце.
Ніколи не переставай посміхатися, навіть коли тобі сумно: хтось може закохатися в твою посмішку.
Можливо, в цьому світі ти всього лише людина, але для когось ти — весь світ.
Не витрачай час на людину, яка не прагне провести його з тобою.
Не плач, тому що це закінчилося. Посміхнися, тому що це було.
Завжди знайдуться люди, які заподіють тобі біль. Потрібно продовжувати вірити людям, просто бути трохи обережнішим.
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
