Грація Деледда

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ґрація Деледда
Grazia Deledda - Young.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Ґрація Деледда (іт. Grazia Deledda; 27 вересня, 1871 Нуоро, Сардинія — 15 серпня, 1936, Рим) — італійська письменниця, лауреат Нобелівської премії з літератури 1926 року.

Цитати[ред.]

  •  

Народжений художником не може померти ділком[1].

Про Ґрацію Делледу[ред.]

  •  

Красивою, хоч і двозначною традицією стало називати якісь кратери, гори і тьмяні плямки на Венері іменами видатних письменниць Землі. Ім’ям Ґрації Делледи назвали тамтешній кратер. Кратери – своєрідні шрами, які з’явилися на поверхні планети після зіткнення з метеоритами. Скидається на те, що астрономи непогано знали твори італійської нобелянтки, коли вирішили її ім’ям назвати відболілу, але навічно зриму рану. «Королева темряви» – так зветься одна з її збірок[2]. — З есею «Ґрація Делледа//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  Ганна Улюра
  •  

Делледа отримала Нобелівку з літератури першою з італійських авторок. Це було 1926 року. Їй п’ятдесят п’ять, позаду чимало написаного. Вона шалено продуктивна: після дебюту в двадцять один щороку виходив бодай один грубий том. Чотириста оповідань, тридцять п’ять романів, п’ятнадцять п’єс, півсотні віршів та есе. Але її проза – завжди гостросоціальна, цього добра в європейській літературі тоді вистачало. І «містечкова»: повсякчас має за місце дії Сардинію, яку Делледа пише любовно й дуже-дуже детально[3]. — З есею «Ґрація Делледа»

  — Ганна Улюра
  •  

Тодішня Сардинія не райський куточок: це таки красиво-пейзажна місцевість, але по-звірячому злиденна, зубожіла. Формулювання премії було відповідне, там і «містечковість», і «соціальність» порахували точно: «За ліричні твори, в яких з пластичною прозорістю описане життя її рідного острова, а також за глибину розкриття людських проблем у цілому»[3]. — З есею «Ґрація Делледа»

  — Ганна Улюра
  •  

Ґрація спілкувалася з журналістами рівно стільки, скільки треба було, щоб від присутності чужинців у вітальні починала нервувати її улюблениця – приручена ворона Чекче (мало часу треба було тій вороні, щоб розбуянитися). Тоді письменниця повідомляла: «Якщо Чекче набридло, то набридло й мені. До побачення». Квітка Сардинії, так її прозвали. Так звалася її перша книжка[4]. — З есею «Ґрація Делледа»

  — Ганна Улюра

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]



Bookmark-new.svg