Сто років самотності

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Сто років самотності» (ісп. Cien años de soledad) — роман колумбійського письменника Ґабрієля Ґарсія Маркеса, вперше опублікований 1967 року.

Цитати[ред.]

  •  

Дитинство період розумової незрілості[1].

  •  

Мертві не виходять із могил. Вся річ у тому, що нас гризе сумління[1].

  •  

Якось, коли брат детально описував йому механізм кохання, він урвав його запитання: «А що ти тоді відчуваєш?» Хосе Аркадіо, не довго думаючи, відповів:
— Щось таке, як землетрус[1].

  •  

Дивні ви, чоловіки, — зауважила вона (Амаранта), бо не знайшла більше що сказати. — Усе своє життя боретеся проти священиків, а даруєте молитовники[1].

  •  

На те й серпень, щоб ішов дощ[1].

  •  

Старий мотлох — добре горітиме[1].

  •  

Світ був іще такий незвіданий, що багатьом речам бракувало назв і на них доводилося просто вказувати пальцем[1].

  •  

«Наука знищила відстані, — проголошував Мелькіадес. — Незабаром, не виходячи з дому, можна буде бачити все, що діється будь-де в світі»[1].

  •  

«Не турбуйся, — всміхнувся полковник Ауреліано Буендіа. — Вмерти набагато важче, ніж дехто думає». Щодо нього — це була правда. Тверда переконаність у тому, що день його смерті визначено наперед, вкривала його чудесним панцером, наділяла безсмертям аж до вказаного строку, робила невразливим для небезпек війни й дозволила йому зрештою здобути поразку, яка дісталася йому значно важче, набагато кривавішою і дорожчою ціною, ніж перемога[1].

Примітки[ред.]

Посилання[ред.]


Bookmark-new.svg