Джозуе Кардуччі

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук
Джозуе Кардуччі
Giosuè Carducci2.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Джозуе Кардуччі (іт. Giosuè Alessandro Giuseppe Carducci, 27 липня 1835, Вальдікастелло, Тоскана — 16 лютого 1907, Болонья) — найзначніший поет Італії XIX століття.

Цитати[ред.]

  •  

Кроком божественним йдеш ти, о Гебо,
усміх злітає із вуст мимохітний,
я ж весь охоплений амброзіальним
з келиху твого п’янким ароматом;
  
більше я сутінку не відчуваю —
часу й холодних турбот; лиш, о Гебо,
я відчуваю еллінське життя, що
в жилах одвіку моїх протікає.
  
І, поруйновані ери сумної
розпадом, знову дні тії повстануть
в кожному світлі твоєму, о Гебо,
пристрасно спраглі відродження свого;
  
і з-за туману охоче прилинуть
до авангарду новітнії роки,
на промінець твій тремтливо-рожевий,
що їх вітає при вході, о Гебо[1]. — «Ідеал»

  •  

Риме, в повітря твоє посилаю я душу летючу,
Риме, прийми ж ти її та сповий мою душу світлами.
  
Не зацікавлений у дріб’язкових речах, йду до тебе:
Хто ж бо шукає метеликів просто у Тітовій арці?
  
Що мені до винороба кудлатого, — він зі Страделли, —
котрий у Монтечіторіо натяки й жарти мішає?
  
Чи до ткача працьовитого, що у Бієллі заплутав
цупко в тенета свої павука, який марно боровся?
  
Вкрий мене, Риме, блакиттю і сонцем осяй мене, Риме:
сонце божественне світить крізь обшири твої блакитні.
  
Благословляє похмурий воно Ватикан з Квіріналом
гарним, а також — старий і святий Капітолій в руїнах;
  
Риме, а ти з семи пагорбів руки свої простягаєш
до неземної любові, що в подувах вітру сіяє[1]. — «Рим»

  •  

Тягнуться вгору легкими нитками
стебла потужні, жахкі й мармурові,
тут у священній пітьмі вони схожі
на неймовірнеє велетнів військо,
  
що на війну із невидимим стало:
арки німі підіймаються, стрімко
линуть увись, між собою з’єднавшись,
гнуться в склепінні й звисають додолу.
  
Так із первісних незгод, із борюкань
варварських, що між людьми відбувались,
линучи в вишні до Бога, злилися
сонмища душ одиноких у ньому.
  
Втім, я не Бога, не мармурні стебла —
арки легкії питаю: пильную
і затремчу, як знайомий почую
крок хоч малий з урочистим відлунням[1]. — «У готичній церкві»

  •  

О лялечко Маріє,
Ну що — вірші для тебе?
  
В’яне вірша стихія,
О лялечко Маріє,
Коли меланхолія
в серце влітає з неба[1]. — «Синьйорині Марії А.»

Примітки[ред.]



Bookmark-new.svg