Віслава Шимборська

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук
Віслава Шимборська
Wisława Szymborska 2009.10.23 (1).jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Вісла́ва Шимбо́рська (пол. Wisława Szymborska; 1923–2012) — польська поетеса, есеїстка, літературний критик і перекладачка; співзасновниця Товариства польських письменників (1989), член Польської академії знань (1995), лауреатка Нобелівської премії з літератури (1996), відзначена Орденом Білого Орла (2011).

Цитати[ред.]

  •  

Три найдивніших слова:
коли я кажу Майбутнє, то перший склад вже в минулому,
коли я кажу Тиша, то я її нищу,
коли я кажу Нічого, то створюю щось, що вже не належить небуттю[1].

  •  

Я, Номер Три Плюс Чотири Поділене На Сім,
відома своїм знанням лінгвістики глибоким.
Вже встигла розпізнати тисячі я мов,
що людям вимерлим
у їхніх діях слугували.
  
Усе, що знаками своїми записали,
хоча й притрушене шарами катастроф,
видобуваю і відтворюю у первісному стані.
  
Це не хизування –
читаю навіть лаву
і облікую попіл.
  
Висвітлюю я на екрані
про кожну річ загадану:
коли її створили,
з чого і для чого[2]. — «Зізнання машини, що вміє читати»

  •  

Спекотний день, собача буда і пес на ланцюгу.
За кілька кроків — наповнена водою миска.
Але ланцюг короткий надто і пес не дістає до неї.
Додаймо до цього образу іще одну деталь:
наші — довші набагато
та не такі помітні — ланцюги,
що дозволяють нам спокійно пройти повз[2]. — «Ланцюги»

  •  

Біжать одне до одного з розкритими обіймами,
і сміючись кричать: Нарешті! Нарешті!
Обоє у важкому зимовому вбранні,
у грубих шапках,
шаликах,
у рукавичках,
черевиках,
але лише для нас.
Адже одне для одного — нагі[2]. — «На летовищі»

  •  

З’їдаємо чуже життя, щоб жити.
Свинячий труп з небіжкою капустою.
Меню — це некролог.

Навіть найкращі люди
мусять щось вбите гризти і травити,
аби їхні серця делікатні
не перестали битись[2]. — «Примус»

  •  

Двадцять сім кісток,
тридцять п’ять м’язів,
близько двох тисяч клітин нервових
у кожній пучці наших п’яти пальців.
Цього цілком достатньо,
щоб написать «Mein Kampf»
або «Пригоди Вінні-Пуха»[2]. — «Долоня»

  •  

Пласка, як стіл,
на котрому лежить.
Ніщо під нею не здвигається
і виходу для себе не шукає.
Над нею — подих мій людський
не творить вихорів повітря,
її поверхню жодним чином
не тривожить.

Її низини, доли — завжди зелені,
височини, гори — жовті і брунатні,
а моря, океани — це приязна блакить
між берегів роздертих.
...
Люблю я карти, бо вводять в оману,
не допускають напасливу правду.
Бо на столі великодушно, з гумором поштивим
переді мною розстилають світ,
що не від світу цього[2]. — «Карта»

Примітки[ред.]



Bookmark-new.svg