У Вікіцитатах є статті про інших людей з прізвищем Містраль.
Лусіла де Маріа дель Перпетуо Сокорро Годой Алькаяга, скорочено Лусіла Годой Алькаяга(ісп. Lucila de María del Perpetuo Socorro Godoy Alcayaga), відоміша під псевдонімом Ґабріела Містраль (нар. 1889 — † 1957) — чилійська поетеса, просвітителькa, дипломатка, феміністка. Лауреатка Нобелівської премії з літератури 1945 року.
Людство страждає на хронічну втрату пам'яті. Працювати і творити можна лише у дні миру, це загальновідома істина. Вони хочуть зробити людей німими й тому зануреними у відчай. День і ніч працює таємна організація придушення…, і той, хто пише книги, повинен видавати їх потай, як щось ганебне, якщо його книга не служить тим, хто оглуплює інших, якщо він чинить спротив нечуваному побоїщу. Війна — «пароль і відгук» патріотизму. «Мир мій нехай буде з вами», — слова Христа, які найчастіше повторюються у Святому Письмі, повторюються з наполегливою одержимістю. Є слова, які тим голосніші, чим більше їх заглушають, голосніші саме завдяки гонінню та придушенню.[1]
Сумління моє кровоточить, що бачу я небо, а ти — під землею давно; торкаю троянди — їх живить кісток твоїх мертвих вапно.
(Вапно / Пер. Михайло Литвинець // С. 85)
Якщо трапиться так, що тебе хтось поранить, не бійся покликати мене. Поклич мене, де б ти не знаходився, навіть якщо ти на ложі ганьби. І я прийду до твоїх дверей — хай усенькі дороги покриються колючками — мене ніщо не зупинить. Я не хочу, щоб хто-небудь інший, хай то сам Господь, поправляв подушку біля твоєї голови[2].
Віддаючи належне багатій латиноамериканській літературі, ми вітаємо її королеву, творця «Відчаю», котра стала видатним співцем печалі та материнства.[3]
— Я. Ґульберґ, член Шведської академії, під час вручення Нобелівської премії (1945)
Ніхто не забуде твоїх рядків про босоногу дітвору. Ніхто не забув твого «Проклятого слова». Ти завжди захищала мир. За це і за багато іншого ми любимо тебе... І мені годиться зустріти тебе добрим словом — правдивим, квітучим і суворим, співзвучним твоїй величі та нашій непорушній дружбі... Мені випало розділити з тобою ту суть і ту правду, що здобудуть повагу завдяки нашому голосу та нашим ділам. Нехай спочиває твоє чудесне серце, нехай воно живе, бореться, творить і співає на землі нашої батьківщини, відрізаної від світу Андами й океаном. Я цілую твоє шляхетне чоло і схиляюся перед твоєю неозорою поезією…[4]
— Пабло Неруда, «Зізнаюсь, я жив» (Confieso que he vivido, 1974)
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі