Солженіцин Олександр Ісайович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук
Олександр Ісайович Солженіцин
A solzhenitsin.JPG
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Олександр Ісайович Солженіцин (рос. Александр Исаевич Солженицын; 1918–2008) — російський історичний прозаїк, драматург і поет. Один із духовних лідерів православно-патріотичного руху Росії, за політичними поглядами — російський націоналіст — великодержавник та монархіст. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1970). Протягом декількох десятиліть активно виступав проти комуністичних ідей, політичного устрою та влади СРСР.

Цитати[ред.]

  •  

Всякий, хто одного разу проголосив насильство своїм методом, має обрати брехню своїм принципом.[1]

  — Олександр Солженіцин
  •  

Освіта розуму не додає.[2]

  — Олександр Солженіцин
  •  

Істина миттєво вислизає, як тільки послабиться напруженість нашого погляду, — і при цьому залишає нас в ілюзії, що ми продовжуємо їй слідувати. Від цього спалахує багато суперечок.[3]

  — Олександр Солженіцин
  •  

Але дивно. Як тільки пали німці перед Антантою (що не могло мати вплив на принципи нашого відношення до України!), за ними пав і гетьман, а більшовистських сильонок виявилося більше, ніж у Петлюри, - більшовики тут же перейшли визнаний ними кордон і нав’язали однокрівним братам свою владу. Правда, ще 15-20 років потім ми посилено і навіть з нажимом грали українською мовою та внушали братам, що вони абсолютно незалежні і можуть відокремитися від нас, коли завгодно. Але як тільки вони захотіли це зробити у кінці війни, ми проголосили їх "бандерівцями", стали ловити, питати, страчувати і відправляти до таборів. (А "бандерівці", як і "петлюрівці", це все тіж українці, які не хочуть чужої влади. Узнав, що Гітлер не несе їм обіцяної свободи, вони й проти Гітлера воювали всю війну, але ми про це мовчим, це також не вигідно нам, як Варшавське повстання 1944).

Чому нас так дратує український націоналізм, бажання наших братів говорити, і дітей виховувати, і вивіски писати своєю мовою? Навіть Михайло Булгаков (у "Білій гвардії") піддався тут невірному почуттю. Раз уж ми не злилися до кінця, раз ми різні в чомусь (достатньо того, що це відчувають вони, менші), - дуже гірко! але раз уж це так? раз втрачений час і більше всього втрачено у 30-і та 40-і роки, загострено то більш всього не при царі, а при комуністах! - чому нас так дратує їх бажання відокремитись? Нам жаль одеських пляжів? черкаських фруктів?

Мені болісно писати про це: українське та російське поєднуються в мене в крові, і в серці і в думках. Але великих досвід дружнього спілкування з українцями в таборах відкрив мені, як у них наболіло. Нашому поколінню не минути заплатити за помилки старших.

Тупнути ногою та крикнути "моє!" - найпростіший шлях. Незмірно трудніше промовити: "хто хоче жити - живите!". Як не дивно, але не збулися прогнози Передового Вчення, що націоналізм в’яне. У вік атому і кібернетики він чомусь розквітнув. І приходить час нам, подобається чи не подобається, - платити за векселями про самовизначення, про незалежність - самим платити, а не чекати, що будуть нас спалювати на вогнищі, у річках топити та обезголовлювати. Чи велика ми нація, ми повинні доказати не величезністю територій, не кількістю підопічних народів, - але величчю вчинків. І глибиною оранки того, що нам дістається за відрахуванням земель, які жити з нами не захочуть.

З Україною буде надзвичайно болісно. Але треба знати їх загальний розпал зараз. Раз не влаштувалося за століття - значить, випало, проявити розсудливість нам. Ми зобов’язані віддати рішення ним самим - федералістам та сепаратистам, хто з них кого переконає. Не уступити - божевілля та жорстокість. І чим м’якіше, чим терпляче, чим быльш роз’яснювальними ми будемо зараз, тим більше надії відновити єдність у майбутньому.

Нехай поживуть, спробують. Вони швидко відчують, що не всі проблеми вирішуються відокремленням.
[2]Через те, що в різних областях України - різне співвідношення тих, хто вважає себе українцем, а хто - росіянином, і хто - ніким не вважає, - тут буде багато ускладнень. Можливо, у кожній області знадобиться свій плебісцит і потім пільгове та бережне відношення до всіх, хто захоче переїхати. Не вся Україна в її сучасних формальних радянських кордонах є дісно Україна. Якись лівобережні області безумовно тяготіють до Росії.[4]

  — Олександр Солженіцин
  •  

Скільки росіян з обуренням і жахом пережили ... безвольну, ніяк не оскаржену, ні найменш не опротестовану, через в'ялість нашої тогочасної дипломатії, за 24 години віддачу Криму. І зраду його при кожному потім кримському конфлікті. І беззаперечну, без найменших політичних кроків, віддачу Севастополя, алмаза російської військової доблесті.[5]

  — Олександр Солженіцин
  •  

у відторгнутій Галичині, з допомогою австрійського заохочування, було створено викривлена українська ненародна мова, сповнена німецькими і польськими словами, і спокуса відучити карпаторосів від російської мови, і спокуса повного всеукраїнського сепаратизму, який у вождів нинішньої еміграції проривається то дешевим невіглаством, що Володимир Святий «був українцем», то божевільне напруження: хай живе комунізм, аби тільки зникли москалі! (Українською пишеться: «нехай живе комунiзм, аби згубились москалi!») Ще б нам не розділити біль за смертні муки України в радянські часи. Але звідки цей замах: по живому відрубати Україну (і ту, де зроду старої України не було, як «Дике Поле» кочівників - Новоросія, або Крим, Донбас і мало не до Каспійського моря). І якщо «самовизначення нації»- так нація і повинна свою долю визначати с_а_м_а. Без всенародного голосування - цього не вирішити. Сьогодні відокремлювати Україну - значить різати по мільйонам сімей та людей: яка мішанина населення; цілі області з російською більшістю; скільки людей, яким важко вибрати собі національність з двох; Скільки - змішаного походження; скільки змішаних шлюбів - та їх же ж ніхто «змішаними» допоки не вважав. У товщі основного населення немає і тіні нетерпимості між українцями і росіянами. Брати! Не треба цього жорстокого розділу! - це затьмарення комуністичних років. Ми разом перестраждали радянські часи, разом потрапили в цей казан - разом й виберемося. І за два століття - матимемо безліч видатних імен на перетині наших двох культур.[6]

  — Олександр Солженіцин

Див. також[ред.]

Джерела[ред.]

  1. Александр Солженицын. Нобелевская лекция по литературе, 1972 (рос.)
  2. Афоризмы. Образование (рос.)
  3. Промова в Гарварді на асамблеї випускників університету 8 червня 1978 року (рос.)
  4. Архіпелаг ГУЛАГ, п'ята частина третього тому, 1958—1968
  5. Росія у занепаді («Россия в обвале»). Історичне ессе, 1998
  6. Як нам облаштувати Росію (Как нам обустроить Россию). Есе-маніфест, 1990