Солженіцин Олександр Ісайович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук
Олександр Ісайович Солженіцин
A solzhenitsin.JPG
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Олександр Ісайович Солженіцин (рос. Александр Исаевич Солженицын; 1918–2008) — російський історичний прозаїк, драматург і поет. Один із духовних лідерів православно-патріотичного руху Росії, за політичними поглядами — російський націоналіст — великодержавник та монархіст. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1970). Протягом декількох десятиліть активно виступав проти комуністичних ідей, політичного устрою та влади СРСР.

Цитати[ред.]

  •  

Всякий, хто одного разу проголосив насильство своїм методом, має обрати брехню своїм принципом.

 

Всякий, кто однажды провозгласил насилие своим методом, неумолимо должен избрать ложь своим принципом.[1]

  — Олександр Солженіцин
  •  

Освіта розуму не додає.

 

Образование ума не прибавляет.[2]

  — Олександр Солженіцин
  •  

Істина миттєво вислизає, як тільки послабиться напруженість нашого погляду, — і при цьому залишає нас в ілюзії, що ми продовжуємо їй слідувати. Від цього спалахує багато суперечок.

 

Истина мгновенно ускользает, как только ослабится напряжённость нашего взора, — и при этом оставляет нас в иллюзии, что мы продолжаем ей следовать. От этого вспыхивают многие разногласия.[3]

  — Олександр Солженіцин
  •  

Але дивно. Як тільки пали німці перед Антантою (що не могло мати вплив на принципи нашого відношення до України!), за ними пав і гетьман, а більшовистських сильонок виявилося більше, ніж у Петлюри, - більшовики тут же перейшли визнаний ними кордон і нав’язали однокрівним братам свою владу. Правда, ще 15-20 років потім ми посилено і навіть з нажимом грали українською мовою та внушали братам, що вони абсолютно незалежні і можуть відокремитися від нас, коли завгодно. Але як тільки вони захотіли це зробити у кінці війни, ми проголосили їх "бандерівцями", стали ловити, питати, страчувати і відправляти до таборів. (А "бандерівці", як і "петлюрівці", це все тіж українці, які не хочуть чужої влади. Узнав, що Гітлер не несе їм обіцяної свободи, вони й проти Гітлера воювали всю війну, але ми про це мовчим, це також не вигідно нам, як Варшавське повстання 1944).

Чому нас так дратує український націоналізм, бажання наших братів говорити, і дітей виховувати, і вивіски писати своєю мовою? Навіть Михайло Булгаков (у "Білій гвардії") піддався тут невірному почуттю. Раз уж ми не злилися до кінця, раз ми різні в чомусь (достатньо того, що це відчувають вони, менші), - дуже гірко! але раз уж це так? раз втрачений час і більше всього втрачено у 30-і та 40-і роки, загострено то більш всього не при царі, а при комуністах! - чому нас так дратує їх бажання відокремитись? Нам жаль одеських пляжів? черкаських фруктів?

Мені болісно писати про це: українське та російське поєднуються в мене в крові, і в серці і в думках. Але великих досвід дружнього спілкування з українцями в таборах відкрив мені, як у них наболіло. Нашому поколінню не минути заплатити за помилки старших.

Тупнути ногою та крикнути "моє!" - найпростіший шлях. Незмірно трудніше промовити: "хто хоче жити - живите!". Як не дивно, але не збулися прогнози Передового Вчення, що націоналізм в’яне. У вік атому і кібернетики він чомусь розквітнув. І приходить час нам, подобається чи не подобається, - платити за векселями про самовизначення, про незалежність - самим платити, а не чекати, що будуть нас спалювати на вогнищі, у річках топити та обезголовлювати. Чи велика ми нація, ми повинні доказати не величезністю територій, не кількістю підопічних народів, - але величчю вчинків. І глибиною оранки того, що нам дістається за відрахуванням земель, які жити з нами не захочуть.

З Україною буде надзвичайно болісно. Але треба знати їх загальний розпал зараз. Раз не влаштувалося за століття - значить, випало, проявити розсудливість нам. Ми зобов’язані віддати рішення ним самим - федералістам та сепаратистам, хто з них кого переконає. Не уступити - божевілля та жорстокість. І чим м’якіше, чим терпляче, чим быльш роз’яснювальними ми будемо зараз, тим більше надії відновити єдність у майбутньому.

Нехай поживуть, спробують. Вони швидко відчують, що не всі проблеми вирішуються відокремленням.
[2]Через те, що в різних областях України - різне співвідношення тих, хто вважає себе українцем, а хто - росіянином, і хто - ніким не вважає, - тут буде багато ускладнень. Можливо, у кожній області знадобиться свій плебісцит і потім пільгове та бережне відношення до всіх, хто захоче переїхати. Не вся Україна в її сучасних формальних радянських кордонах є дісно Україна. Якись лівобережні області безумовно тяготіють до Росії.

 

Но странно. Едва только пали немцы перед Антантой (что не могло иметь влияния на _принципы_ нашего отношения к Украине!), за ними пал и гетман, а большевистских силёнок оказалось побольше, чем у Петлюры, — большевики сейчас же перешли признанную ими границу и навязали единокровным братьям свою власть. Правда, ещё 15–20 лет потом мы усиленно и даже с нажимом играли на украинской _мове_ и внушали братьям, что они совершенно независимы и могут от нас отделиться, когда угодно. Но как только они захотели это сделать в конце войны, мы объявили их «бандеровцами», стали ловить, пытать, казнить и отправлять в лагеря. (А «бандеровцы», как и «петлюровцы», это всё те же украинцы, которые не хотят чужой власти. Узнав, что Гитлер не несёт им обещанной свободы, они и против Гитлера воевали всю войну, но мы об этом молчим, это так же невыгодно нам, как Варшавское восстание 1944 года.)

Почему нас так раздражает украинский национализм, желание наших братьев говорить, и детей воспитывать, и вывески писать на своей мове? Даже Михаил Булгаков (в "Белой гвардии") поддался здесь неверному чувству. Раз уж мы не слились до конца, раз уж мы разные в чём-то (довольно того, что это ощущают они, меньшие), — очень горько! но раз уж это так? раз упущено время и больше всего упущено в 30-е и 40-е годы, обострено-то больше всего не при царе, а ппи коммунистах! — почему нас так раздражает их желание отделиться? Нам жалко одесских пляжей? черкасских фруктов?

Мне больно писать об этом: украинское и русское соединяются у меня и в крови, и в сердце и в мыслях. Но большой опыт дружественного общения с украинцами в лагерях открыл мне, _как_ у них наболело. Нашему поколению не избежать заплатить за ошибки старших.

Топнуть ногой и крикнуть "моё!" — самый простой путь. Неизмеримо трудней произнести: "кто хочет жить — живите!" Как ни удивительно, но не сбылись предсказания Передового Учения, что национализм увядает. В век атома и кибернетики он почему-то расцвёл. И подходит время нам, нравится или не нравится, — платить по всем векселям о самоопределении, о независимости — самим платить, а не ждать, что будут нас жечь на кострах, в реках топить и обезглавливать. Великая ли мы нация, мы должны доказать не огромностью территории, не числом подопечных народов, — но величием поступков. И глубиною вспашки того, что нам останется за вычетом земель, которые жить с нами не захотят.

С Украиной будет чрезвычайно больно. Но надо знать их общий накал сейчас. Раз не уладилось за века — значит, выпало проявить благоразумие нам. Мы обязаны отдать решение им самим — федералистам или сепаратистам, кто из них кого убедит. Не уступить — безумие и жестокость. И чем мягче, чем терпимее, чем разъяснительнее мы будем сейчас, тем больше надежды восстановить единство в будущем.

Пусть поживут, попробуют. Они быстро ощутят, что не все проблемы решаются отделением.
[2] - Из-за того, что в разных областях Украины — разное соотношение тех, кто считает себя украинцем и кто — русским, и кто — никем не считает, — тут будет много сложностей. Может быть, по каждой области понадобится свой плебисцит и потом льготное и бережное отношение ко всем, желающим переехать. Не вся Украина в её сегодняшних формальных советских границах есть действительно Украина. Какие-то левобережные области безусловно тяготеют к России[4].

  — Олександр Солженіцин
  •  

Скільки росіян з обуренням і жахом пережили ... безвольну, ніяк не оскаржену, ні найменш не опротестовану, через в'ялість нашої тогочасної дипломатії, за 24 години віддачу Криму. І зраду його при кожному потім кримському конфлікті. І беззаперечну, без найменших політичних кроків, віддачу Севастополя, алмаза російської військової доблесті

 

Сколькие русские с негодованием и ужасом пережили … безвольную, никак не оспоренную, ни малейше опротестованную, по дряблости нашей тогдашней дипломатии, в 24 часа отдачу Крыма. И предательство его при каждом потом крымском конфликте. И беспрекословную, без малейших политических шагов, отдачу Севастополя, алмаза русской военной доблести.[5]

  — Олександр Солженіцин
  •  

у відторгнутій Галичині, з допомогою австрійського заохочування, було створено викривлена українська ненародна мова, сповнена німецькими і польськими словами, і спокуса відучити карпаторосів від російської мови, і спокуса повного всеукраїнського сепаратизму, який у вождів нинішньої еміграції проривається то дешевим невіглаством, що Володимир Святий «був українцем», то божевільне напруження: хай живе комунізм, аби тільки зникли москалі! (Українською пишеться: «нехай живе комунiзм, аби згубились москалi!») Ще б нам не розділити біль за смертні муки України в радянські часи. Але звідки цей замах: по живому відрубати Україну (і ту, де зроду старої України не було, як «Дике Поле» кочівників - Новоросія, або Крим, Донбас і мало не до Каспійського моря). І якщо «самовизначення нації»- так нація і повинна свою долю визначати с_а_м_а. Без всенародного голосування - цього не вирішити. Сьогодні відокремлювати Україну - значить різати по мільйонам сімей та людей: яка мішанина населення; цілі області з російською більшістю; скільки людей, яким важко вибрати собі національність з двох; Скільки - змішаного походження; скільки змішаних шлюбів - та їх же ж ніхто «змішаними» допоки не вважав. У товщі основного населення немає і тіні нетерпимості між українцями і росіянами. Брати! Не треба цього жорстокого розділу! - це затьмарення комуністичних років. Ми разом перестраждали радянські часів, разом потрапили в цей казан - разом й виберемося. І за два століття - матимемо безліч видатних імен на перетині наших двох культур.

 

в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного всеукраинского сепаратизма, который у вождей нынешней эмиграции прорывается то лубочным невежеством, что Владимир Святой «был украинец», то уже невменяемым накалом: нехай живе коммунизм, абы сгубились москали! (По-украински пишется: «нехай живе комунiзм, аби згубились москалi!») ещё бы нам не разделить боль за смертные муки Украины в советское время. Но откуда этот замах: по живому отрубить Украину (и ту, где сроду старой Украины не было, как «Дикое Поле» кочевников — Новороссия, или Крым, Донбасс и чуть не до Каспийского моря). И если «самоопределение нации» — так нация и должна свою судьбу определять с_а_м_а. Без всенародного голосования — этого не решить. Сегодня отделять Украину — значит резать через миллионы семей и людей: какая перемесь населения; целые области с русским перевесом; сколько людей, затрудняющихся выбрать себе национальность из двух; сколькие — смешанного происхождения; сколько смешанных браков — да их никто «смешанными» до сих пор не считал. В толще основного населения нет и тени нетерпимости между украинцами и русскими. Братья! Не надо этого жестокого раздела! — это помрачение коммунистических лет. Мы вместе перестрадали советское время, вместе попали в этот котлован — вместе и выберемся. И за два века — какое множество выдающихся имен на пересечении наших двух культур.[6])

  — Олександр Солженіцин

Див. також[ред.]

Джерела[ред.]

  1. Александр Солженицын. Нобелевская лекция по литературе, 1972 (рос.)
  2. Афоризмы. Образование (рос.)
  3. Промова в Гарварді на асамблеї випускників університету 8 червня 1978 року (рос.)
  4. Архіпелаг ГУЛАГ, п'ята частина третього тому, 1958—1968
  5. Росія у занепаді («Россия в обвале»). 1998
  6. Як нам облаштувати Росію (Как нам обустроить Россию). Есе-маніфест, 1990