Еліс Манро

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Еліс Енн Манро
Alice Munro.jpg
Портрет Еліс Манро
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Еліс Енн Манро (англ. Alice Ann Munro, нар. 1931) — канадська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури за 2013 рік та Букерівської премії, триразовий лауреат канадської премії генерал-губернатора в галузі художньої літератури.

Цитати[ред.]

  •  

Прочитавши некролог, Карла і Кларк вперше дізналися, що за п’ять років до смерті Леон Джемісон став володарем великої премії. Премії за вірші. Це ніхто не обговорював. Очевидно, людям легше було повірити в зариті скляні глечики, набиті грошима, ніж в гроші, отримані за написання віршів[1].

  • Я була літературною натурою в нелітературному містечку. Тому свій потяг до письма приховувала, як заборонену пристрасть.
  • Мала серйозні наміри стати письменницею ще в коледжі. Не було іншого вибору, бо не мала грошей. Знала, що зможу повчитися в університеті тільки два роки – стипендії давали лише на такий термін. Це була маленька відпустка в моєму житті – єдиний період, коли не мала домашньої роботи.
  • У ті часи більшість жінок з амбіціями вважали секс своїм ворогом. Заміжжя поклало би край усім намірам. Тож секс жінки намагалися тримати під контролем.
  • Вийшла заміж одразу після другого року навчання. Мені було 20. Тиск обов'язкового шлюбу був величезний. Тож думала: зроблю це і стану справжньою людиною, моє життя почнеться. Думаю, я одружилася, аби мати змогу писати.
  • Спершу мала намір написати роман, тож почала з оповідань. Бо це було єдине, на що мені ставало часу, якщо відкласти хатні справи й виховання дітей. Роками вважала, що коротка форма – це тільки практика для роману. Потім прийняла факт, що здатна тільки на неї.
  • Як діти були малі, писала, поки вони спали вдень – від першої до третьої. Пізніше мій час починався, щойно вони йшли до школи.
  • Не мала жодного дня в житті, коли б не думала про потреби інших.
  • Письмо мусить пристосовуватися до цього.
  • Коли живеш у маленькому містечку, чуєш купу історій про різних людей. У великому – лише про своє коло. Одне оповідання написала з реальної жахливої історії: про вбивство-самогубство пари 60-літніх. У великому місті я лише прочитала б про це в газеті і не змогла б зібрати всі ниточки разом.
  • Перше моє оповідання в журналі New Yorker вийшло 1977 року. Свої роботи надсилала їм із 1950-х. У відповідь отримувала маленькі записки олівцем. Досі пам'ятаю одну: "Письмо хороше, але тема надто заїжджена". То була правда – про романтичну історію літньої пари.
  • Не вмію грати у бридж чи теніс. Не випадало вільної хвилини навчитися. Але на що мені завжди стає часу – це дивитися у вікно.
  • Найгірше, що може статися з жінкою – те що вона мусить вийти заміж.[2]
  • Є такі дівчата, яких охоче слухають не зі змісту їхніх розповідей, а тому, що вони базікають з радістю і задоволенням. Їхні обличчя світяться від цієї радості і переконання, що будь-яке їхнє слово приносить слухачам насолоду.[3]
  • Людські життя були нудними, звичайнісінькими, захоплюючими і безмірними – глибокі печери, вистелені кухонним лінолеумом.[4]

Про Манро[ред.]

  •  

Наш Чехов[5].

  Маргарет Етвуд
  •  

Еліс Манро в основному відома як новелістка, проте до кожної розповіді вона вносить стільки ж глибини, мудрості і влучності, скільки поміщається в об`ємних романах[5].

  Андрій Курков
  •  

Еліс Манро – майстер короткої прози[6].

  — Роман Веретельник
  •  

Про її особисте життя знаємо лише з доньчиних мемуарів, виданих на початку 2000-х. Будь-яка звістка про її життя і смерть автоматично претендує на правдивість. Будь-яка звістка про її життя і смерть автоматично претендує на фейковість.
Така вона вже авторка: її філігранну прозу можна читати тільки через послідовні акти сліпої довіри і вдумливого спростування[7]. — З есею «Еліс Манро»

  Ганна Улюра
  •  

Оповідання на два-три десятки сторінок – «стандарт» Еліс Манро, яка ніколи не працювала з великою формою, тільки з новелою. Вона зачудована мистецтвом розказувати історії, але не настільки, щоб не усвідомлювати: розповідь «псує» подію обмеженнями, які накладає на розповідача його досвід. Якщо спробувати уявити романістку, то вона, либонь, буде йти назирці за героєм, бачитиме те, що бачить герой і його самого. А от Манро-оповідачка йде герою на зустріч, бачить і знає, що його очікує в пункті призначення, але туди, звідки герой прийшов, потрапить лиш наприкінці. Майже всі її тексти написані з перспективи «вже все сталось», але в момент, коли подія досі триває[7]. — З есею «Еліс Манро»,

  — Ганна Улюра
  •  

Родинні драми тут непретензійні й зручні в побуті, вони прицільно стандартизовані, їх легко «перестелити», вони респектабельні, даруйте, і штучні. Печери, застелені лінолеумом, – це втрата чогось приватно-інтимного, втрата, але не брак: аби не загубити щось важливе, герої Манро заховали це так глибоко і надійно, що й забули де, але воно досі існує. Це стосується насамперед їхнього інтимного емоційного життя. Манро завжди описує шалені драми, але пише їх так, наче складає список покупок у маркеті будматеріалів[8]. — З есею «Еліс Манро»

  — Ганна Улюра

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]



Bookmark-new.svg