Еліс Енн Манро (англ.Alice Ann Munro, нар. 1931) — канадська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури за 2013 рік та Букерівської премії, триразовий лауреат канадської премії генерал-губернатора в галузі художньої літератури.
Прочитавши некролог, Карла і Кларк вперше дізналися, що за п’ять років до смерті Леон Джемісон став володарем великої премії. Премії за вірші. Це ніхто не обговорював. Очевидно, людям легше було повірити в зариті скляні глечики, набиті грошима, ніж в гроші, отримані за написання віршів[1].
Я була літературною натурою в нелітературному містечку. Тому свій потяг до письма приховувала, як заборонену пристрасть.
Мала серйозні наміри стати письменницею ще в коледжі. Не було іншого вибору, бо не мала грошей. Знала, що зможу повчитися в університеті тільки два роки – стипендії давали лише на такий термін. Це була маленька відпустка в моєму житті – єдиний період, коли не мала домашньої роботи.
У ті часи більшість жінок з амбіціями вважали секс своїм ворогом. Заміжжя поклало би край усім намірам. Тож секс жінки намагалися тримати під контролем.
Вийшла заміж одразу після другого року навчання. Мені було 20. Тиск обов'язкового шлюбу був величезний. Тож думала: зроблю це і стану справжньою людиною, моє життя почнеться. Думаю, я одружилася, аби мати змогу писати.
Спершу мала намір написати роман, тож почала з оповідань. Бо це було єдине, на що мені ставало часу, якщо відкласти хатні справи й виховання дітей. Роками вважала, що коротка форма – це тільки практика для роману. Потім прийняла факт, що здатна тільки на неї.
Як діти були малі, писала, поки вони спали вдень – від першої до третьої. Пізніше мій час починався, щойно вони йшли до школи.
Не мала жодного дня в житті, коли б не думала про потреби інших.
Письмо мусить пристосовуватися до цього.
Коли живеш у маленькому містечку, чуєш купу історій про різних людей. У великому – лише про своє коло. Одне оповідання написала з реальної жахливої історії: про вбивство-самогубство пари 60-літніх. У великому місті я лише прочитала б про це в газеті і не змогла б зібрати всі ниточки разом.
Перше моє оповідання в журналі New Yorker вийшло 1977 року. Свої роботи надсилала їм із 1950-х. У відповідь отримувала маленькі записки олівцем. Досі пам'ятаю одну: "Письмо хороше, але тема надто заїжджена". То була правда – про романтичну історію літньої пари.
Не вмію грати у бридж чи теніс. Не випадало вільної хвилини навчитися. Але на що мені завжди стає часу – це дивитися у вікно.
Найгірше, що може статися з жінкою – те що вона мусить вийти заміж.[2]
Є такі дівчата, яких охоче слухають не зі змісту їхніх розповідей, а тому, що вони базікають з радістю і задоволенням. Їхні обличчя світяться від цієї радості і переконання, що будь-яке їхнє слово приносить слухачам насолоду.[3]
Людські життя були нудними, звичайнісінькими, захоплюючими і безмірними – глибокі печери, вистелені кухонним лінолеумом.[4]
Еліс Манро в основному відома як новелістка, проте до кожної розповіді вона вносить стільки ж глибини, мудрості і влучності, скільки поміщається в об`ємних романах[5].
Про її особисте життя знаємо лише з доньчиних мемуарів, виданих на початку 2000-х. Будь-яка звістка про її життя і смерть автоматично претендує на правдивість. Будь-яка звістка про її життя і смерть автоматично претендує на фейковість. Така вона вже авторка: її філігранну прозу можна читати тільки через послідовні акти сліпої довіри і вдумливого спростування[7]. — З есею «Еліс Манро»
Оповідання на два-три десятки сторінок – «стандарт» Еліс Манро, яка ніколи не працювала з великою формою, тільки з новелою. Вона зачудована мистецтвом розказувати історії, але не настільки, щоб не усвідомлювати: розповідь «псує» подію обмеженнями, які накладає на розповідача його досвід. Якщо спробувати уявити романістку, то вона, либонь, буде йти назирці за героєм, бачитиме те, що бачить герой і його самого. А от Манро-оповідачка йде герою на зустріч, бачить і знає, що його очікує в пункті призначення, але туди, звідки герой прийшов, потрапить лиш наприкінці. Майже всі її тексти написані з перспективи «вже все сталось», але в момент, коли подія досі триває[7]. — З есею «Еліс Манро»,
— Ганна Улюра
Родинні драми тут непретензійні й зручні в побуті, вони прицільно стандартизовані, їх легко «перестелити», вони респектабельні, даруйте, і штучні. Печери, застелені лінолеумом, – це втрата чогось приватно-інтимного, втрата, але не брак: аби не загубити щось важливе, герої Манро заховали це так глибоко і надійно, що й забули де, але воно досі існує. Це стосується насамперед їхнього інтимного емоційного життя. Манро завжди описує шалені драми, але пише їх так, наче складає список покупок у маркеті будматеріалів[8]. — З есею «Еліс Манро»
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
