Ельфріде Єлінек

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук
Ельфріде Єлінек
Elfriede jelinek 2004 small.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Ельфрі́де Єлі́нек (нім. Elfriede Jelinek; нар. 1946) — австрійська письменниця, нагороджена Нобелівською премією в галузі літератури за 2004 рік.

Цитати[ред.]

  •  

Багато жінок виходять заміж або знаходять свою гибель в чомусь іншому[1].

  •  

Я думаю, що це в мене від батька, який любив ігри з мовою, особливо з віденським діалектом. Так що я виросла з тією впевненістю, що мові не варто занадто довіряти. Завжди треба перевіряти, чи немає якогось підтексту. Окрім того, я рано почала займатися музикою і тому почала ставитися до мови «по-композиторськи». Ця робота зі словом як із найменшою одиницею мови, напевно, і відрізняє мене від інших авторів[2]. — Про тягу до письма.

  •  

Мрією матері було виховати доньку-піаністку світової слави, а щоб дитина не загубилася в світі інтриг, мати на кожному кроці прибиває до стін вказівники[2]… — «Піаністка», переклад Наталки Сняданко.

  •  

Я ніколи би не стала комуністкою в країні, у якій репресують людей. Будучи членом компартії, я хотіла просто відновити рівновагу в надто католицькій Австрії, що дотримується правих поглядів… Коли всі біжать «праворуч», то хочеться, щоб хоч хтось біг «ліворуч». Соціалістом можна бути тільки в тій країні, де соціалізм не є державною системою[2]. — Про участь у лівих студентських рухах та 20 років у комуністичній партії Австрії.

  •  

Мені придалися мої дитячі спогади про ту виховну методу, яка прагне зробити з дитини генія, пробуджуючи в ній анархічний протест, що нерідко призводить до катастрофи. Зворотня сторона цієї медалі показана в романі «Піаністка» — книзі, мабуть, найбільш «автобіографічній», у крайньому разі щодо того, що стосується взаємин матері і доньки, а також музичного виховання, точніше музичної дресури[2]. — Про автобіографічність роману «Піаністка».

  •  

Я хотіла написати порнографічний роман, але зрозуміла, що для мене це неможливо. Порнографія — чоловіче заняття, жінка — завжди німий предмет чоловічого погляду[2]. — Про роман «Хтивість» (нім. Lust, 1989).

  •  

Я іду у внутрішню еміграцію, бо для суспільного діяча життя в Австрії просто нестерпне[2]. — 1998 р.

  •  

Те, що суспільство не любить того, хто його критикує, — це стара істина. Я була би вже задоволена, якщо би зі мною не боролися публічно за допомогою плакатів, не перетворювали мене в синонім поганого мистецтва і не виставляли біля ганебного стовпа за те, що суспільству на даний момент не подобається… Те, що відбулося зі мною, змінило моє життя[2].

  •  

Я не мертва, але я відчуваю себе як живий мрець. Через мою психічну хворобу, про яку я не хочу більше говорити, я не можу жити, я не можу подорожувати, я не терплю людей. Я не терплю, коли на мене дивляться. Це почуття живого трупа змусило мене публікуватися і навпаки — не публікуватися[2].

  •  

Мистецтво і порядок – родичі, які відмовляються мати стосунки.[3]«Піаністка»

Примітки[ред.]



Bookmark-new.svg