Перейти до вмісту

Ельфріде Єлінек

Матеріал з Вікіцитат
Ельфріде Єлінек
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Ельфрі́де Єлі́нек (нім. Elfriede Jelinek; нар. 1946) — австрійська письменниця та феміністка, нагороджена Нобелівською премією в галузі літератури за 2004 рік.

Цитати

[ред.]
  •  

Багато жінок виходять заміж або знаходять свою гибель в чомусь іншому[1].

  •  

Я думаю, що це в мене від батька, який любив ігри з мовою, особливо з віденським діалектом. Так що я виросла з тією впевненістю, що мові не варто занадто довіряти. Завжди треба перевіряти, чи немає якогось підтексту. Окрім того, я рано почала займатися музикою і тому почала ставитися до мови «по-композиторськи». Ця робота зі словом як із найменшою одиницею мови, напевно, і відрізняє мене від інших авторів[2]. — Про тягу до письма.

  •  

Я ніколи би не стала комуністкою в країні, у якій репресують людей. Будучи членом компартії, я хотіла просто відновити рівновагу в надто католицькій Австрії, що дотримується правих поглядів… Коли всі біжать «праворуч», то хочеться, щоб хоч хтось біг «ліворуч». Соціалістом можна бути тільки в тій країні, де соціалізм не є державною системою[2]. — Про участь у лівих студентських рухах та 20 років у комуністичній партії Австрії.

  •  

Мені придалися мої дитячі спогади про ту виховну методу, яка прагне зробити з дитини генія, пробуджуючи в ній анархічний протест, що нерідко призводить до катастрофи. Зворотня сторона цієї медалі показана в романі «Піаністка» — книзі, мабуть, найбільш «автобіографічній», у крайньому разі щодо того, що стосується взаємин матері і доньки, а також музичного виховання, точніше музичної дресури[2]. — Про автобіографічність роману «Піаністка».

  •  

Я хотіла написати порнографічний роман, але зрозуміла, що для мене це неможливо. Порнографія — чоловіче заняття, жінка — завжди німий предмет чоловічого погляду[2]. — Про роман «Хтивість» (нім. Lust, 1989).

  •  

Я іду у внутрішню еміграцію, бо для суспільного діяча життя в Австрії просто нестерпне[2]. — 1998 р.

  •  

Те, що суспільство не любить того, хто його критикує, — це стара істина. Я була би вже задоволена, якщо би зі мною не боролися публічно за допомогою плакатів, не перетворювали мене в синонім поганого мистецтва і не виставляли біля ганебного стовпа за те, що суспільству на даний момент не подобається… Те, що відбулося зі мною, змінило моє життя[2].

  •  

Я не мертва, але я відчуваю себе як живий мрець. Через мою психічну хворобу, про яку я не хочу більше говорити, я не можу жити, я не можу подорожувати, я не терплю людей. Я не терплю, коли на мене дивляться. Це почуття живого трупа змусило мене публікуватися і навпаки — не публікуватися[2].

З творів

[ред.]
  •  

А щоб дитина не загубилася в світі інтриг, мати на кожному кроці прибиває до стін вказівники[3][4].

  •  

Мистецтво і порядок – родичі, які відмовляються мати стосунки.[5] — «Піаністка»

 

Art and order, the relative that refuse to relate.

  •  

Мрією матері було виховати доньку-піаністку світової слави, а щоб дитина не загубилася в світі інтриг, мати на кожному кроці прибиває до стін вказівники[2]… — «Піаністка», переклад Наталки Сняданко.

  •  

Диво, що картинка, як я, може говорити! Потрібно самій бути кроками, які люди чують за дверима і які змушують їх заклякати від жаху. Це влада[6][7].

  •  

Я безперестанку повинна оживати, а потім гинути від жіночої руки. Смерть не становить приємного винятку. Смерть приходить завжди і здебільшого – у чоловічій подобі. Тоді не розбереш, якої вона статі[8][9]. — «Смерть і діва: драми принцес»

  •  

Я небагато знаю про себе, не надто собі цікава, але здається, пристрасть до моди може замінити мене саму[4]. — З есе

Про Ельфріде Єлінек

[ред.]
  •  

Австрійка Ельфріде Єлінек зі своєю свідомою самоізоляцією, відчайдушним хуліганством і вишуканою елітарністю там, де вона зловтішається саме з вишуканої елітарності, авторка, яку щиро не люблять, а ще щиріше бояться, 2006-го отримає літературну Нобелівку[7]. — З есею «Ельфріде Єлінек»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  — Ганна Улюра
  •  

Перевертні. Її трагічні герої таки майстерно трансформуються в істот, де вже вкрай важко впізнати людей і несила не впізнавати їхню залишкову людяність. А момент самої метаморфози ні від кого тут не залежить: вони сповнені болю перетворення, ми сповнені жаху перед небезпекою[7]. — З есею «Ельфріде Єлінек»

  — Ганна Улюра
  •  

Єлінек, у нас відома насамперед як романістка, в Австрії – скандально незручна драматургиня. Ось що вона робить: збирає під однією обкладинкою шість драматургічних замальовок про принцес, де «драма» – не жанрове визначення, а конфлікт двох свідомостей, які поділяють цінності[7]. — З есею «Ельфріде Єлінек»

  — Ганна Улюра
  •  

Найважливішою в циклі «Смерть і діва» буде історія про літераторок Сильвію Плат та Інґеборґ Бахман. Ці двоє буквально розігрують народження трагедії з духу музики. Волхвування і жертвоприношення, і кров тварин заливає оголені жіночі тіла (ми ж маємо оцінити там Сотворене й спробувати відрізнити його від Потворного). Роль принцес у виробництві естетичного така: помирає жертовна тваринка, і в кожному тексті – помирає його авторка[9]. — З есею «Ельфріде Єлінек»

  — Ганна Улюра
  •  

Одяг у її текстах ховає тіло, він мішкуватий, наче зручні дитячі сорочки, він інфантильний, бо первісний щодо тіла. Тіло вартує стільки, скільки коштує одяг. Люди Єлінек – купа одягу, який завжди підібраний не за розміром. […] Якщо в світі Єлінек комусь личить його тіло, пасує його одяг – він мертвий[4]. — З есею «Ельфріде Єлінек»

  — Ганна Улюра
  •  

Єлінек – відлюдниця. Коли через напади тривоги вона відмовилася приїхати в Стокгольм на вручення Нобелівської премії, австрійська преса майоріла заголовками «Наш віденський привид». Письменниця справді страждає на тривожні розлади ще з ранньої юності. Але поруч із тією, що живе тихо й закрито, є й інша Єлінек. По-перше, вона активна членкиня комуністичної партії й критикиня політики «правих» в Австрії. По-друге, кожна її поява на публіці гранично театралізована. Вона десятки років тримала на Батьківщині статус «ікони стилю» (і не тільки в літературі). Усі її виходи в люди пов’язані з виходом нового твору (навіть після Нобелівки), і щоразу вона міняє свій імідж і режисує нову виставу[4]. — З есею «Ельфріде Єлінек»

  — Ганна Улюра
  •  

Єлінек вважає своїм головним твором «Діти мерців». Шістсот сторінок, де герої помирають, оживають, знову помирають, видовищно розкладаються й болісно переживають спогади. Їх усіх поєднує смерть: загинули внаслідок нещасного випадку в гірському містечку. Природна катастрофа – неприродна смерть – неприродне воскресіння – природна катастрофа[4]. — З есею «Ельфріде Єлінек»

  — Ганна Улюра

Примітки

[ред.]
  1. ↑ 100 ФАКТІВ З ЖИТТЯ 100 НОБЕЛІВСЬКИХ ЛАУРЕАТІВ З ЛІТЕРАТУРИ
  2. ↑ а б в г д е ж и Любов Якимчук: Рима до слова «дрек», або Неприємна нобеліатка Єлінек
  3. ↑ Пер. Наталки Сняданко
  4. ↑ а б в г д Ніч на Венері, 2020, с. 373
  5. ↑ Elfriede Jelinek. The Piano Teacher. — Profile Books, 2010. — С. 124. — ISBN 9781847653062
  6. ↑ Пер. Олександри Григоренко
  7. ↑ а б в г Ніч на Венері, 2020, с. 371
  8. ↑ Пер. Олександри Григоренко
  9. ↑ а б Ніч на Венері, 2020, с. 372

Джерела

[ред.]


п • о • рЛауреати Нобелівської премії з літератури
1901—1925

Сюллі-Прюдом (1901) • Моммзен (1902) • Б'єрнсон (1903) • Ф. Містраль / Ечеґарай-і-Ейсаґірре (1904) • Сенкевич (1905) • Кардуччі (1906) • Кіплінг (1907) • Ойкен (1908) • Лагерлеф (1909) • Хейзе (1910) • Метерлінк (1911) • Гауптман (1912) • Тагор (1913) • Роллан (1915) • Гейденстам (1916) • Г'єллеруп / Понтоппідан (1917) • Шпіттелер (1919) • Гамсун (1920) • Франс (1921) • Бенавенте-і-Мартінес (1922) • Єйтс (1923) • Реймонт (1924) • Шоу (1925)

1926—1950

Деледда (1926) • Бергсон (1927) • Унсет (1928) • Манн (1929) • Льюїс (1930) • Карлфельдт (1931) • Голсуорсі (1932) • Бунін (1933) • Піранделло (1934) • О'Ніл (1936) • Мартен дю Ґар (1937) • Бак (1938) • Сіланпяя (1939) • Єнсен (1944) • Г. Містраль (1945) • Гессе (1946) • Жід (1947) • Еліот (1948) • Фолкнер (1949) • Расселл (1950)

1951—1975

Лагерквіст (1951) • Моріак (1952) • Черчилль (1953) • Хемінгуей (1954) • Лакснесс (1955) • Хіменес (1956) • Камю (1957) • Пастернак (1958) • Квазімодо (1959) • Перс (1960) • Андрич (1961) • Стейнбек (1962) • Сеферіс (1963) • Сартр (1964) • Шолохов (1965) • Аґнон / Закс (1966) • Астуріас (1967) • Кавабата (1968) • Беккет (1969) • Солженіцин (1970) • Неруда (1971) • Белль (1972) • Вайт (1973) • Юнсон / Мартінсон (1974) • Монтале (1975)

1976—2000

Беллоу (1976) • Алейксандре (1977) • Зінґер (1978) • Елітіс (1979) • Мілош (1980) • Канетті (1981) • Гарсія Маркес (1982) • Голдінг (1983) • Сейферт (1984) • Сімон (1985) • Шоїнка (1986) • Бродський (1987) • Махфуз (1988) • Села (1989) • Пас (1990) • Гордімер (1991) • Волкотт (1992) • Моррісон (1993) • Ое (1994) • Гіні (1995) • Шимборська (1996) • Фо (1997) • Сарамаґо (1998) • Грасс (1999) • Гао (2000)

2001—2025

Найпол (2001) • Кертес (2002) • Кутзее (2003) • Єлінек (2004) • Пінтер (2005) • Памук (2006) • Лессінг (2007) • Ле Клезіо (2008) • Мюллер (2009) • Льйоса (2010) • Транстремер (2011) • Мо Янь (2012) • Манро (2013) • Модіано (2014) • Алексієвич (2015) • Ділан (2016) • Ісіґуро (2017) • Токарчук (2018) • Гандке (2019) • Ґлік (2020) • Гурна (2021) • Ерно (2022) • Фоссе (2023) • Канг (2024)


Поділіться цитатами з вашими друзями:
Поділитися на «Facebook» Поділитися на twitter.com

Отримано з https://uk.wikiquote.org/w/index.php?title=Ельфріде_Єлінек&oldid=142494