Ви повинні відсторонитися від усіх неважливих справ, коли пишете[1].
Головне — добросовісно писати; писати про те, що знаєш, чув, бачив, вивчив; писати не задовго перед тим і пізно по тому[1].
Є тільки одна система, яка не може дати гарних письменників, і ця система — фашизм. Тому що фашизм — це брехня, озвучена бандитами. Письменник, який не хоче брехати, не може жити й працювати при фашизмі.
Кажуть, щастя нудне, але це тому, що занудні люди часто бувають дуже щасливі, а люди цікаві примудряються отруювати існування і собі й оточенню.
Завжди робіть перерву. Потрібно набратися сил, забути про твір до наступного дня[1].
Кішка абсолютно щира: людські істоти з тих чи інших причин можуть приховувати свої почуття, але кішка — ніколи.
Книга для письменника має стати недосяжною метою, тим, чого ще ніхто не робив. Лише тоді можливий успіх[1].
Кожен від народження має лише здібність отримувати знання. Талановитий письменник з часом вчиться відкидати непотрібне і запам’ятовувати корисну інформацію[1].
Кожен персонаж повинен бути справжнім. Лише коли ви пишете про того, кого знаєте, герой вийде справжнім[1].
Кожен попередній письменник може навчити чогось. Тому завжди під рукою повинна бути книга, яку можна почитати[1].
Коли пишеш вперше, орієнтуючись на себе, все йде легко. Але коли вчишся писати для читача, робота видається надто складною[1].
Навіть вигадка має бути правдивою. А це залежить від обізнаності та добросовісності автора. Спершу вивчіть те, про що пишете, а потім вчіться писати, навіть якщо це триватиме все життя[1].
Навіть якщо прагнете використати тропи, не збувайте, що вони повинні мати своє місце. Не перевантажуйте твір ними і ставте там, де вони доречні[1].
Найкраще писати і оцінювати текст з кількох сторін. Спершу пишу від руки, потім друкую на машинці і виправляю помилки. Далі беру до рук олівця і знову виправляю. Лише так можна донести до читача кожне відчуття[1].
Напевно, можна сказати, що ми з тобою досягли всього, чого не досягли інші люди. І що? І нічого, одне лайно[3]. — У листі, написаному Марлен Дітріх в 1955 році.
Нема на світі людини більш самотньої від того, хто пережив кохану.
Ніякі домовленості не допоможуть у горі. Вилікувати горе може тільки смерть, а все інше тільки притуплює біль і обезболює. Кажуть, що лікує його й час. Але якщо твоє горе вилікувало щось інше, ніж смерть, тоді воно радше не справжнє. Один із засобів, що притуплює в тобі всі інші відчуття, — це пияцтво. Є й інше, що відволікає тебе від думок про горе, — це робота.
Марк Твен — мій улюблений письменник, з трьох причин: він добре писав, він мене розважає і він уже помер.
Сьогодні треба писати або про щось нове, або про старе, але краще за інших[1].
Щоб передати читачеві найменшу емоцію, потрібно щоразу доопрацьовувати твір. Тільки тоді можна отримати справжню похвалу. Але коли твір буде завершеним, ви втратите інтерес, адже перечитали його сотні разів[1].
Щодня перед роботою перечитуйте написане спочатку. Якщо твір великий, читайте останні розділи. Але раз на тиждень перечитуйте повністю. Лише тоді твір буде цілісним[1].
Як людина Ви розумієте поняття добра і зла, хорошого і поганого, та вмієте оцінювати. Як письменник Ви не повинні осуджувати, Ви маєте зрозуміти[1].
Якщо ви зробили щось своє, не схоже на інше, — це не завжди можна вважати стилем[1].
Якщо письменник пише про те, що знає, то читач відчує це. Якщо ж він необізнаний чи недобросовісно ставиться до роботи, то читач помітить білі місця. Саме як айсберг видніється над водою лише частинкою, так і обізнаність письменника відображається у його роботі. Як і криниця, що потребує нової води, письменник потребує свіжих знань. Тому вміння вдумливо спостерігати і збагачувати свій досвід є необхідним[1].
Я починаю писати зі сходом сонця, коли ще прохолодно. Згодом зігріваюсь і захоплююсь[1].
Найкраща можливість дізнатися, чи можеш ти довіряти людині – довіритися їй[4].
Всі люди на світі діляться на дві категорії. З першими легко, як легко і без них. З другими дуже складно, але жити без них неможливо[4].
Писати насправді дуже просто. Ти просто сідаєш перед друкарською машинкою і починаєш спливати кров'ю[4].
Найрідше в житті я зустрічав розумних людей, які були б ще й щасливі[4].
Переїжджаючи з одного місця в інше, ви все одно не можете втекти від себе[4].
Якщо ви перестали робити якісь речі просто для задоволення, вважайте, що ви більше не живете[4].
По-справжньому хоробрим людям немає сенсу битися на дуелі, але це постійно роблять боягузи, щоб запевнити себе у власній хоробрості[4].
Війна, яка б вона не була необхідна і справедлива – завжди злочин[4].
У минулі дні часто писали про те, як солодко і прекрасно померти за батьківщину. Але в сучасних війнах немає нічого солодкого і прекрасного. Ти помреш як собака, без всякої на те причини[4].
Той, хто хизується ерудицією або вченістю, не має ні того, ні іншого[4].
Я п'ю, щоб оточуючі мене люди ставали цікавішими[4].
Якщо вас щось ранить, значить, вам не все одно[4].
Найкращі люди на Землі вміють відчувати красу, мають сміливість ризикувати і сили говорити правду. І саме ці позитивні якості роблять їх дуже вразливими. Саме тому найкращі люди часто зруйновані зсередини[4].
Якщо двоє люблять один одного, це не може скінчитися щасливо[4].
Секрет успіху простий: ніколи не падайте духом. Ніколи не падайте духом. Ніколи не падайте духом на людях[4].
На світі так багато жінок, з якими можна переспати, і так мало жінок, з якими можна поговорити[4].
Ми всі зламані. І саме в місцях надламів ми часто найсильніші[4].
Але люди так роблять. Кохають одне одного, а тоді вигадують непорозуміння й починають сваритися, і все — вони вже не одна спільна душа[5].
Але ті ночі, про які ви розповідали. Це не любов. Це тільки пристрасть і хіть. Коли ви любите, то хочете зробити щось добре. Хочете пожертвувати собою. Хочете служити[5].
Те, що книга описувала трагічні події, мене не засмучувало, адже я знав, що життя — це трагедія, фінал якої завжди однаковий[5].
Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя коханцям[5].
Я відчував себе самотнім, коли був з багатьма дівчатами, і це найсамотніша самотність[5].
Можливо, війни тепер не завершуються перемогами. Можливо, вони тривають безконечно. Можливо, це нова Столітня війна[5].
Старіє тіло. Інколи я боюся зламати собі пальця, немов шматочок крейди. А от дух не старіє і не надто мудрішає[5].
Людина створена не для поразки. Людину можна знищити, а здолати не можна[6].
Людина — доволі нікчемна істота проти дужих птахів та звірів. Я таки справді радніш волів би бути отим рибиськом, що пливе десь там у темряві моря[6].
Добре, що нам не доводиться полювати на зорі. А що, б коли людині доводилось щодня вбивати місяць. І місяць тікав би від неї. Або коли б вона мусила щодня гнатися а сонцем, щоб убити його. Все-таки добре, що нам не треба вбити сонце, місяць чи зорі. Досить і того, що ми живемо біля моря й убиваємо своїх щирих братів[6].
Те, що він доводив це вже тисячу разів, нічого не важило. Тепер треба було доводити знову. І так щоразу — все наново; отож, роблячи своє діло, старий ніколи не оглядався на минуле[6].
Старий поглянув на безмежний простір моря й збагнув, який він тепер самотній. Проте побачив він і райдужні відсвіти в темній товщі води, й туго напнуту жилку, що зникала в глибині, й дивне коливання тихої морської гладіні. Тепер і над морем скупчувались хмари, віщуючи пасат, а глянувши вперед, старий побачив табун диких качок, що летіли над водою, чітко вирізняючись на тлі неба,— на якийсь час їх обриси неначе затуманювались, тоді знов ставали чіткі,— і він зрозумів, що людина в морі ніколи не буває самотня[6].
Жоден автор, який знає великих письменників, які так і не отримали премії, не може відчувати нічого, крім смирення. Немає потреби перераховувати імена — кожен з нас, згідно із власними знаннями та сумлінням, може укласти свій власний список письменників, гідних цієї нагороди[7].
Письменництво, у кращому випадку, це — самотнє життя. Спілки письменників пом'якшують цю самотність, але я сумніваюся, що вони покращують творчість. Письменник росте у громадській діяльності, де він поширює свою «самотність», але часто його робота при цьому погіршується. Бо коли він творить наодинці, і якщо він досить хороший письменник, то щодня стикається з вічністю[7].
Для справжнього письменника кожна книга має бути новим початком, спробою вийти за межі власних досягнень. Він завжди повинен пробувати те, що ніхто ніколи ще не робив, або намагався і не зміг зробити. Тоді, якщо пощастить, він досягне успіху[7].
Як просто було б творити літературу, переписуючи по-іншому щось, що було добре написано раніше. Бо у минулому ми мали багато великих письменників, які йшли навіть далі, ніж були на це здатні, туди, де їм вже ніхто не міг допомогти[7].
В історичному інтерв'ю, яке взяв у нього журналіст Джордж Плімптон для «Періс Рев'ю», він раз і назавжди пояснив — всупереч романтичному поняттю про творення, — що економічний комфорт і добре здоров'я є сприятливими для писання, що найбільшою складністю є добре поєднувати слова, що добре перечитувати власні книжки, коли важко писати — щоб пригадати, що важко було завжди... «Як тільки писання стає основним пороком і найбільшою насолодою, — сказав він, — лише смерть може покласти цьому край». При тому його уроком було відкриття, що щоденну роботу можна переривати тільки тоді, коли знаєш, як почнеш її наступного дня. Не думаю, що колись хтось дав кориснішу пораду для писання. Це, не більше і не менше, є досконалим ліком від найстрашнішої для письменників мари: вранішніх мук над чистим аркушем паперу[8]. — «Мій особистий Гемінґвей»//«Ель Паїс», Мадрид, 29 липня 1981 року
Уся творчість Гемінґвея показує, що його натхнення було геніальним, але короткочасним[8]. — «Мій особистий Гемінґвей»//«Ель Паїс», Мадрид, 29 липня 1981 року
— Ґабрієль Ґарсія Маркес
Його романи здаються розтягнутими оповіданнями, в яких є багато зайвого. Натомість найкраще, що є в його оповіданнях — це створюване ними враження, що в них щось пропущене, і саме це надає їм таємничості й краси[9]. — «Мій особистий Гемінґвей»//«Ель Паїс», Мадрид, 29 липня 1981 року
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
