Ви повинні відсторонитися від усіх неважливих справ, коли пишете[1].
Головне — добросовісно писати; писати про те, що знаєш, чув, бачив, вивчив; писати не задовго перед тим і пізно по тому[1].
Є тільки одна система, яка не може дати гарних письменників, і ця система — фашизм. Тому що фашизм — це брехня, озвучена бандитами. Письменник, який не хоче брехати, не може жити й працювати при фашизмі.
Кажуть, щастя нудне, але це тому, що занудні люди часто бувають дуже щасливі, а люди цікаві примудряються отруювати існування і собі й оточенню.
Завжди робіть перерву. Потрібно набратися сил, забути про твір до наступного дня[1].
Кішка абсолютно щира: людські істоти з тих чи інших причин можуть приховувати свої почуття, але кішка — ніколи.
Книга для письменника має стати недосяжною метою, тим, чого ще ніхто не робив. Лише тоді можливий успіх[1].
Кожен від народження має лише здібність отримувати знання. Талановитий письменник з часом вчиться відкидати непотрібне і запам’ятовувати корисну інформацію[1].
Кожен персонаж повинен бути справжнім. Лише коли ви пишете про того, кого знаєте, герой вийде справжнім[1].
Кожен попередній письменник може навчити чогось. Тому завжди під рукою повинна бути книга, яку можна почитати[1].
Коли пишеш вперше, орієнтуючись на себе, все йде легко. Але коли вчишся писати для читача, робота видається надто складною[1].
Навіть вигадка має бути правдивою. А це залежить від обізнаності та добросовісності автора. Спершу вивчіть те, про що пишете, а потім вчіться писати, навіть якщо це триватиме все життя[1].
Навіть якщо прагнете використати тропи, не збувайте, що вони повинні мати своє місце. Не перевантажуйте твір ними і ставте там, де вони доречні[1].
Найкраще писати і оцінювати текст з кількох сторін. Спершу пишу від руки, потім друкую на машинці і виправляю помилки. Далі беру до рук олівця і знову виправляю. Лише так можна донести до читача кожне відчуття[1].
Напевно, можна сказати, що ми з тобою досягли всього, чого не досягли інші люди. І що? І нічого, одне лайно[3]. — У листі, написаному Марлен Дітріх в 1955 році.
Нема на світі людини більш самотньої від того, хто пережив кохану.
Ніякі домовленості не допоможуть у горі. Вилікувати горе може тільки смерть, а все інше тільки притуплює біль і обезболює. Кажуть, що лікує його й час. Але якщо твоє горе вилікувало щось інше, ніж смерть, тоді воно радше не справжнє. Один із засобів, що притуплює в тобі всі інші відчуття, — це пияцтво. Є й інше, що відволікає тебе від думок про горе, — це робота.
Марк Твен — мій улюблений письменник, з трьох причин: він добре писав, він мене розважає і він уже помер.
Сьогодні треба писати або про щось нове, або про старе, але краще за інших[1].
Щоб передати читачеві найменшу емоцію, потрібно щоразу доопрацьовувати твір. Тільки тоді можна отримати справжню похвалу. Але коли твір буде завершеним, ви втратите інтерес, адже перечитали його сотні разів[1].
Щодня перед роботою перечитуйте написане спочатку. Якщо твір великий, читайте останні розділи. Але раз на тиждень перечитуйте повністю. Лише тоді твір буде цілісним[1].
Як людина Ви розумієте поняття добра і зла, хорошого і поганого, та вмієте оцінювати. Як письменник Ви не повинні осуджувати, Ви маєте зрозуміти[1].
Якщо ви зробили щось своє, не схоже на інше, — це не завжди можна вважати стилем[1].
Якщо письменник пише про те, що знає, то читач відчує це. Якщо ж він необізнаний чи недобросовісно ставиться до роботи, то читач помітить білі місця. Саме як айсберг видніється над водою лише частинкою, так і обізнаність письменника відображається у його роботі. Як і криниця, що потребує нової води, письменник потребує свіжих знань. Тому вміння вдумливо спостерігати і збагачувати свій досвід є необхідним[1].
Я починаю писати зі сходом сонця, коли ще прохолодно. Згодом зігріваюсь і захоплююсь[1].
Але люди так роблять. Кохають одне одного, а тоді вигадують непорозуміння й починають сваритися, і все — вони вже не одна спільна душа[4].
Але ті ночі, про які ви розповідали. Це не любов. Це тільки пристрасть і хіть. Коли ви любите, то хочете зробити щось добре. Хочете пожертвувати собою. Хочете служити[4].
Те, що книга описувала трагічні події, мене не засмучувало, адже я знав, що життя — це трагедія, фінал якої завжди однаковий[4].
Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя коханцям[4].
Я відчував себе самотнім, коли був з багатьма дівчатами, і це найсамотніша самотність[4].
Можливо, війни тепер не завершуються перемогами. Можливо, вони тривають безконечно. Можливо, це нова Столітня війна[4].
Старіє тіло. Інколи я боюся зламати собі пальця, немов шматочок крейди. А от дух не старіє і не надто мудрішає[4].
Людина створена не для поразки. Людину можна знищити, а здолати не можна[5].
Людина — доволі нікчемна істота проти дужих птахів та звірів. Я таки справді радніш волів би бути отим рибиськом, що пливе десь там у темряві моря[5].
Добре, що нам не доводиться полювати на зорі. А що, б коли людині доводилось щодня вбивати місяць. І місяць тікав би від неї. Або коли б вона мусила щодня гнатися а сонцем, щоб убити його. Все-таки добре, що нам не треба вбити сонце, місяць чи зорі. Досить і того, що ми живемо біля моря й убиваємо своїх щирих братів[5].
Те, що він доводив це вже тисячу разів, нічого не важило. Тепер треба було доводити знову. І так щоразу — все наново; отож, роблячи своє діло, старий ніколи не оглядався на минуле[5].
Старий поглянув на безмежний простір моря й збагнув, який він тепер самотній. Проте побачив він і райдужні відсвіти в темній товщі води, й туго напнуту жилку, що зникала в глибині, й дивне коливання тихої морської гладіні. Тепер і над морем скупчувались хмари, віщуючи пасат, а глянувши вперед, старий побачив табун диких качок, що летіли над водою, чітко вирізняючись на тлі неба,— на якийсь час їх обриси неначе затуманювались, тоді знов ставали чіткі,— і він зрозумів, що людина в морі ніколи не буває самотня[5].
Жоден автор, який знає великих письменників, які так і не отримали премії, не може відчувати нічого, крім смирення. Немає потреби перераховувати імена — кожен з нас, згідно із власними знаннями та сумлінням, може укласти свій власний список письменників, гідних цієї нагороди[6].
Письменництво, у кращому випадку, це — самотнє життя. Спілки письменників пом'якшують цю самотність, але я сумніваюся, що вони покращують творчість. Письменник росте у громадській діяльності, де він поширює свою «самотність», але часто його робота при цьому погіршується. Бо коли він творить наодинці, і якщо він досить хороший письменник, то щодня стикається з вічністю[6].
Для справжнього письменника кожна книга має бути новим початком, спробою вийти за межі власних досягнень. Він завжди повинен пробувати те, що ніхто ніколи ще не робив, або намагався і не зміг зробити. Тоді, якщо пощастить, він досягне успіху[6].
Як просто було б творити літературу, переписуючи по-іншому щось, що було добре написано раніше. Бо у минулому ми мали багато великих письменників, які йшли навіть далі, ніж були на це здатні, туди, де їм вже ніхто не міг допомогти[6].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
