Сверстюк Євген Олександрович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Євге́н Олекса́ндрович Сверстю́к (1927–2014) — український письменник, доктор філософії, головний редактор газети «Наша віра», президент Українського пен-клубу.

Цитати[ред.]

  • Але землю вкриває асфальт і бетон, небо затягується димами і ревом моторів, і кудись шалено, в метушливій тривозі летить життя, засмокчу є і не залишає тієї чистої години для душі, коли можна замислитись над собою і подумати про головне.
(«Собор у риштованні»)
  • Але минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
(«Собор у риштованні»)
  • Але пам'ятаймо, що нам історія просто на чолі записала всю обережність, пасивність, перечікування і лінь предків, і кожне нове покоління від колиски розплачується за це своєю долею і честю. І заново визбирує духовну спадщину наших донкіхотів серед намулу спадщини рабів.
(«Собор у риштованні»)
  • Браконьєр — це людина без легенди. Сірий реаліст, який вірить у те, що бачить, відчуває на дотик і смак. Без пам'яті про минуле, без гідності предків, без поняття про майбутнє — він жадібно накидається на ласощі й аромати навколишнього…
(«Собор у риштованні»)
  • Великі художники є голосом часу.
  • Від свого відстали і до чужого не пристали, ні ґави, ні ворони, раз вони зневажили своє, то як вони можуть поважати чуже?
(«Собор у риштованні»)
  • Вони вибудували свій Собор — як естафету духу, як найвищу вежу, що має сторожувати безперервність духу — голос предків і заповіт нащадкам, які не мають права зректися і запродатись чужим богам, не сміють опуститися нижче вираженого в Соборі ідеалу Людини.
(«Собор у риштованні»)
  • І страшно стає за ту молоду українську інтелігенцію, яка в умовах нинішнього «українського» міста кращі свої сили мусить витрачати на відстоювання власного національного обличчя — замість змагатися на передньому краї життя планети за освоєння нової істини нового часу.
(«Собор у риштованні»)
  • Іноді забувають, що без особистого не буває громадського, без індивідуальності немає людини так само, як без конкретного не може бути загального… Я собі не уявляю громадської гідності без особистої і національної гідності як не уявляю народження людини без матері.
(«З думок»)
  • Коли вмирає батьківщина — вмирає все. Запитайте про це народ: він відчуває це нутром і скаже вам.
(«Собор у риштованні»)
  • Коли не видно ясних доріг і сонячних плаїв, безсумнівною дорогою є найважча — дорога шляхетна.
(«Собор у риштованні»)
  • Коли поникнуть голови переможених і сили їхні кануть у працю на хліб насущний, то на озлиднілому ґрунті завжди виростають поодинокі високі постаті як голос самозбереження народу, що мусить висунути свою естафету в особі подвижника, який швидко згоряє за всіх, як згоріли у нас тисячі безіменних, з забутими іменами і з великими іменами.
(«Собор у риштованні»)
  • Людина нашого часу пройшла цілу революцію відчужень, селянство ще й досі не отямилось від ланцюгового розпаду старих форм життя і майже біблійних випробувань, з яких кожне саме по собі — Історичне. Відчуження землі. Відчуження продуктів праці. Відчуження релігії, звичаїв і вірувань. Відчуження мови…
(«Собор у риштованні»)
  • Ми звикли традиційно ховати від себе ту правду, над якою треба було б найбільше подумати.
(«Собор у риштованні»)
  • Ми котимося до чуттєвого, фізіологічного матеріалізму під текучку місячних і річних виробничих планів, під шумок з репродуктора, під сите чавкання і заколисуючі розмови про футбол, балет і космос.
(«Собор у риштованні»)
  • Ми мусимо знову навчитися називати речі своїми іменами, щоб осмислити себе у світі — щоб знайти у ньому нових друзів.
(«Собор у риштованні»)
  • На нашій землі письменник: був завжди найбіднішим сином її, і йому відкривались важкі болі та високі заповіти.
(«Собор у риштованні»)
  • Наша молодь в основній масі не знає історії, культури, навіть мови свого народу…
(«Собор у риштованні»)
  • Нині кожен, хто це усвідомив, розуміє, що йдеться не про поетизацію вселюдського Собору, а передусім про цілком конкретні втілення його в собі, про вироблення власної індивідуальності як частки власного народу, як надійної опори для культури та духовного життя. І перед кожним — різка альтернатива — бути або сином свого народу, або його лукавим наймитом і мародером.
(«Собор у риштованні»)
  • Ніякою логікою не пояснити нам наших відроджень після поразок і самого факту нашого національного існування: ми живемо в стихійно-ірраціональному, в глибинах, самим корінням, що вічно пробивається паростками і рідко досягає нормального цвітіння.
(«Іван Котляревський сміється»)
  • Первісний ключ — в людині. А людину сковують умови. Але умови для себе, зрештою, витворює вона сама — на свій зріст. Мусимо рости і духовним зростанням, моральним авторитетом здобувати престиж і відстоювати своє місце під сонцем.
(«Собор у риштованні»)
  • Тільки громадська думка може осягнути все, вчасно подати знак тривоги, вчасно порушити якісь важливі питання, словом — бути найвищим регулювальником складного суспільного організму.
(«Собор у риштованні»)
  • Тут спадає на думку закон про незнищенність духовної енергії: не можна безслідно поховати ту силу, що вулканила Україну століттями, сходила кров'ю, вкривалась могилами, а потім знову вставала, налітала вихром і зносила тимчасові палаци нових панів та перекривала принишклі чужі голоси українською піснею.
(«Іван Котляревський сміється»)
  • …Хама, самовдоволеного і розперезаного, обтяженого рабським комплексом зневаги до слабших і залежних, позбавленого моральних обов'язків, — не дай, Боже, наділити його силою, правами і владою пана.
(«Собор у риштованні»)
(Моральні сили РУХу // Блудні сини України. — К., 1993 — С. 51)
  • На полі християнської релігії нема місця для ворожнечі, бо нема тяжчої зневаги Бога нашого, як ворогування іменем його.[2]
(Моральні сили РУХу // Блудні сини України. — К., 1993 — С. 51)
  • Обдарованість любов'ю — то головний вимір людини. Здатність любити, плекати любов у собі, в дітях, в навколишньому світі — то турбота найголовніша. Це творчий дар![3]
(есе «Любов, яку ми успадкували»)
  • Єдина безпрограшна позиція людини — чесна.[4][5]
  • Зневіра — один із хворобливих проявів життя і, до речі, один із великих гріхів. У кожного бувають різні летючі настрої, але людина не має морального права ділитися своєю зневірою.[4]
  • Тільки з доброти і любові щось росте. У гонитві за матеріальним люди ніколи не досягнуть згоди і не взнають власного покликання. Цей шлях плаский і нівечить особистість.[4]
  • Нація тримається духовними зусиллями особистостей. Обдаровані духовною силою будують, бездарні руйнують і каламутять воду. Коли ми говоримо про духовну соборність, то відразу входимо у сферу ідеалізму, який тримається на зусиллях особистостей. І на безкорисній праці.
Нині це звучить як анахронізм. Але безкорисність завжди була рідкістю. А тим часом усе тривке на землі саме на ній і тримається.[6]
  • Покоління, яке не прагне змінити життя — хворе покоління.[7]
  • Нинішнє філософське формування того ж питання: «здаватися чи бути» так само торкається життєвої позиції людини, яка обирає шлях активного самоутвердження в житті і в своїй ролі, обирає справжність і відповідальність, або нічого не обирає, тобто залишається в пасивній ролі вдаваного діяча, вдаваного патріота, вдаваного учасника гри.[8]
  • Свою мову треба утверджувати принципово. Дотримуватись чистоти слід послідовно і скрізь.[8]
  • На кожнім кроці бачиш маленьких людей, які не ставлять собі високих цілей і не прагнуть вирости. І на різних рівнях бачиш рабів, готових служити чужому богові з трепетом, але зраджують господаря, який не карає. Але що найгірше: не беруть на себе справу господаря в своїй хаті. Про такі мертві душі ще Гоголь говорив: кожному здається, що на чужій посаді він робив би усе краще, але на своїй посаді йому щось заважає.[8]
  • Національної риторики у нас вистачає. Бракує тільки творчого духу і любові, що надає людині справжності і енергії, додає їй відваги бути. Історію творять хоробрі серця…[8]
  • Один в полі воїн — це перше гасло кожної людини, кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним і не перекладати свою роботу на інших.[9]
  • Молодь повинна долати українську хворобу порізненості, ледачого самозаспокоєння й неуцтва, споживацького патріотизму і позірної релігійності. Спадкову хворобу. Як завжди, нормальна молодь гуртується в об'єднання, де культивуються принципи безкорисливости, змагальности, ідеалізму. Без ідеалізму і романтизму немає молоді.[10]
  • Під благодатним українським небом усе буйно росте. Особливо бур'ян, коли його не виполювати. І гори сміття, коли не прибирати.[11]
  • Суспільство без віри і любови втрачає здатність розрізняти добро і зло.[11]

…починати треба з себе. В моральному приниженні ми на самому дні. Підніматися вгору важко, але радісно.[11]

  • Є одна безперечна особливість нашої культури: вона не принесена з чужого поля, вона йде від свого давнього джерела, відчутного і невидимого, що пізнається відчуттям рідної землі і відчуттям неба.[3]
(есе «Духові джерела української літератури»)
  • Ми мусимо знову навчитися називати речі своїми іменами, щоб осмислити себе у світі — щоб знайти у ньому нових друзів.[3]
(«Собор у риштованні»)
  • Але якщо люди в полоні, то полон робить з усіх полонених. І це вже не національні риси, а те, що деформує людину і деформує націю.[12]
  • Втрата рівня — це вже розрив. «Маленькі вибухи» під час війни, маленькі спроби говорити своїм голосом — майже в кожного з великих письменників. Усе це було задушено після війни — і ми мали квітуче болото застою.[13]

Примітки[ред.]

  1. Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Львів, 2000. — Вип. 7. — С. 197
  2. Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Львів, 2000. — Вип. 7. — С. 198
  3. а б в Євген Сверстюк: 20 цитат на світлу пам'ять
  4. а б в http://zik.ua/ua/analytics/2012/03/15/338192 Євген Сверстюк — про агентуру в політиці, фальшивих священиків і люстрацію
  5. 365 думок на добрий день / уклад.: А. Щепанська, Д. Лука SSP, Л. Кіндратович. — Львів: Видавництво Святого Павла, 2018; Видавництво "Свічадо", ISBN 978-966-938-245-0
  6. Про донецький залізобетон і храм майбутньої України
  7. Авторитаризм сьогодні
  8. а б в г [1]
  9. Євген Сверстюк про мобілізацію українських інтелектуалів: «Кожен має оголосити воєнний стан у своїй душі»
  10. Євген Сверстюк: нормальна молодь гуртується в об'єднання, де культивуються принципи безкорисливости, змагальности, ідеалізму
  11. а б в Євген Сверстюк. Загрози пошлості і пересічності
  12. Євген Сверстюк: Краще бути в'язнем сумління у маленькій зоні, ніж похилим рабом у великій
  13. Євген СВЕРСТЮК: «Утрачено той рівень культури, який зобов'язує до сповідування вершин і плекання принципу правдивості»