Грицак Ярослав Йосипович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Ярослав Грицак)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Грицак Ярослав Йосипович
Ярослав Грицак.JPG
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Ярослав Йосипович Грицак (нар. 1960) — український історик і публіцист.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


В[ред.]

  •  

Від недавнього часу – після 1991 р., а ще більше після 2004 р. – ми живемо у суспільстві, де не просто все швидко міняється – а де все міняється швидше і швидше. Наше «я» потребує і пристосування до цих змін. Інакше є загроза впасти у шизофренію – тобто у розходження між тим, як ми уявляємо себе, а тим, ким насправді ж є. Нам конче треба зрозуміти, що ж з нами від­бувається. А для того нам треба вияснити, які структурні обмеження чи, навпаки, переваги накладає на нас наше минуле[1]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Львів, 27 жовтня 2007р.

  •  

Відповідальні істори­ки на місці зруйнованих мітів зобов’язані зводити нові конструкції, що в чесний спосіб пробують пояснити наше колективне «я»[1]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Львів, 27 жовтня 2007р.

Д[ред.]

  •  

Деякі книжки потребують премії за те, щоб вони ніколи не були написані. Уявіть, який був би сьогодні світ, коли хто-небудь дав Гітлєрові величезну премію, щоб він ніколи не написав «Майн Кампф» – або взагалі не брав у руки перо, а просто малював свої картини. Або ж: нехай би хтось заплатив Ленінові гроші за те, щоб той за­мість писати свою книжку «Что делать?» написав іншу під заголо­вкам «Не надо ничего делать»[1]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Львів, 27 жовтня 2007р.

Є[ред.]

  •  

Є добра порада: якщо не розумієш чогось, пробуй розширити контекст. Шукай за подібними випадками, що траплялися з кимось іншим. Українському історикові робити це досить легко: історія України повна таких випадків[1]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Львів, 27 жовтня 2007р.

І[ред.]

  •  

Історики думають у масштабах десятків, а навіть сотень років. З цієї перспективи я є досить спокійним, а навіть оптимістичним щодо українського май­бутнього: Україна вийшла зі зони найбільших історичних катастроф і хоч повільно, але впевнено рухається вперед[1]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Львів, 27 жовтня 2007р.

  •  

Історія є заручницею політики, а в політиці виграє той, хто голосніше і красивіше скаже[2].

Л[ред.]

  •  

Людство не може жити без мітів. Під мітом розуміємо тут не свідому брехню чи красиву казку. Міт у найширшому розумінні є сукупність підставових й глибинних переконань, над якими ми не замислюємося, а які нам пояснюють наше місце в світі. Якщо вдатися до образу, міти є як до­роговкази на будинках чи стовпах – вони кажуть, куди і як нам йти. І ми не замислюємося, хто і коли ці дороговкази написав і прибив, що було на тому місці раніше, – ми автоматично йдемо туди, куди вони показують[1]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Львів, 27 жовтня 2007р.

М[ред.]

  •  

Ми розійшлися назавжди, тому «єдності братніх народів» більше не буде. Але колись все-таки ми повинні будемо шукати примирення. Як Франція примирилася з Німеччиною чи Німеччина — з Польщею. Ці країни воювали між собою впродовж сотень років, але знайшли в собі сили примиритися. Як потім виявилося, для обопільної користі.

Я вважаю цей факт [примирення України з Польщею] найбільшим досягненням України за останні 25 років. Бо як його наслідок Європа отримала можливість розширення на схід, а Україна — сильного союзника й адвоката всередині європейської спільноти. Польща довела, що за відмовою від постімперських пережитків йде стрімкий розвиток. Вони визнали, що Львів — це українське місто, а Вільнюс — литовський. Крапка. Росія від своїх постімперських комплексів не позбулася і тому шанси на реформи там не високі.

Я історик, а не пророк. Тому не можу назвати вам точний час. Але, припускаю, для початку потрібно, щоб Росія зазнала поразки у війні. Так як поки ще росіяни не відчувають масштабів катастрофи і багато хто думає, що їхня країна на вірному шляху. Ніхто не мириться з доброї волі, до цього мають примусити обставини.[3](про українсько-російські відносини)

О[ред.]

  •  

Особиста ідентичність та ідентичності твоєї спільноти належать до підставових цінностей. Люди можуть досить легко узгоджувати свої інтереси. Вони, однак, готові розірвати один одному горло, коли заходить мова про цінності. А тому зро­зумілою є наша роздратована реакція у тих ситуаціях, коли наше «я» чує себе загроженим чи зрадженим «іншістю»[1]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Львів, 27 жовтня 2007р.

П[ред.]

  •  

Політика безвідповідального вживання історії стала офіційною політикою Варшави. Це відбувається не лише по відношенню до українців, але також по відношенню до євреїв, до німців[2].

У[ред.]

  •  
  •  

Українці мають відповідальність у короткій перспективі, за те, що конкретно сталося у 1943 році. Натомість поляки мають відповідальність у ширшій історичній перспективі, тим, що, як сильніша сторона вони спровокували ситуацію, за якої такий конфлікт став не те що можливим, але дуже ймовірним. Тому тут відповідальність є спільна, але звичайно не рівна. Але вдавати, що одна сторона винна, а друга невинна, це або цинізм, або наївність[2].

Щ[ред.]

  •  

Щодо Волині, то з високим рівнем правдоподібності, це був акт з геноциду. І головну відповідальність за нього несе українська сторона. Я давно висловлював цю точку зору і зараз не збираюся її переглядати[2].

Я[ред.]

  •  

Якщо придивитися до українських дискусій, то неважко помітити, що в центрі їх часто стоїть історія. До історії звертаються не лише публіцисти чи політики, але навіть економісти. Було би не­чесно і безвідповідально, коли би фахові історики – чи то з почуття академічного пуризму, чи з власного снобізму – стояли осторонь цих дискусій. Власне мої книжки є спробою пояснити, що з нами від­бувається. Вони насправді не тільки і не стільки про наше минуле, скільки матеріал для роздумів про самих нас і про наші часи[1]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Львів, 27 жовтня 2007р.

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg