Пе́тер Га́ндке (нім.Peter Handke, нар. 6 грудня 1942, Альтенмаркт, Ґріффен, Каринтія) — австрійський письменник і перекладач, нагороджений багатьма преміями. Лауреат Нобелівської премії за 2019 рік.
Рецензенти завжди пишуть, що мої книги чудові, але їм не вистачає сюжету або інтриги. Мені не подобається інтрига. Це не моє... Мова — це мова, і вона потрібна не для того, щоб висловлювати думку. Мова існує для того, щоб стати мовою великих книг.[1]
Я пам’ятаю, як писав про громадянську війну в Югославії. З того було багато шуму, і я це цілком розумію. Тож я думаю, це було справді сміливе рішення Академії нагородити мене. Я не переможець. Вони обрали лише мої роботи, але я не почуваюся переможцем. Це просто якась дивна форма свободи, чи щось таке. Я не почуваюся винним.[2]
Жінка, яка народилася в таких умовах, була заздалегідь приречена. Можна сказати і втішно: у неї принаймні не виникало страху перед майбутнім. Ворожки на храмових святах пророкували майбутнє по руці тільки хлопцям, а у жінок яке майбутнє — сміх та й годі. Немає права на ініціативу, все заздалегідь визначено: перші загравання, смішки, збентеження, пізніше перший раз — чуже холодне обличчя, до якого потроху звикаєш, перші діти, недовгі хвилини з усіма після метушні на кухні, глухота до неї оточуючих, її глухота до оточуючих, звичка розмовляти з самою собою, хворі ноги, розширення вен, а там неспокійний сон, рак матки, і зі смертю виконане приречення. Все це становило елементи дитячої гри, в яку охоче грали місцеві дівчинки: втомилася — дуже втомилася — хвора — тяжко хвора — померла.[3] — «Без бажання немає щастя»
Людині, щоб бути людиною, потрібен простір і покинутість.[3] — «Вчення гори Сен-Віктуар»
Кішка «стає все більш неприступною і царською»: ще трохи — і вона породить своє перше слово.[3] — «Вчення гори Сен-Віктуар»
Тільки застебнуті на всі гудзики пам'ятають себе.[3] — «Вчення гори Сен-Віктуар»
Взагалі в моїх спогадах більше речей, ніж людей: танцююча дзига на безлюдній вулиці серед руїн, вівсяні пластівці в чайній ложці, сіра каша, яку нам роздавали в жерстяній мисці з російським штампом, — а від людей залишилися в пам'яті тільки деталі: волосся, щоки, вузлуваті шрами на пальцях; у матері ще з дитинства на вказівному пальці був рубець, і за цей горбок я міцно тримався, коли крокував з нею поруч.[3] — «Без бажання немає щастя»
Говоріть, що хочете. Чим глибше ви переконані, що можете про мене щось сказати, тим більше я звільняюся від вас. Іноді мені видається, ніби щось нове, що я дізнаюся про людей, відразу ж втрачає силу. Якщо мені в майбутньому хтось стане пояснювати, яка я, — навіть бажаючи мені полестити або підтримати мене, — я не допущу такої зухвалості.[3] — «Жінка-лівша»
Давним-давно Зоргер приписав собі здатність до щастя. Ця здатність виявлялася у вигляді братської легковажності, яка інколи повідомлялася і іншим. Поступово потреба в стані щастя зникла; він навіть боявся цього як якої-небудь хвороби.[3] — «Повільне повернення додому»
Зоргер продовжував сидіти нерухомо, поки не відчув, як його череп зважує його власний мозок: ваги, які займаються тим, що перетворюють зважене в невагоме.[3] — «Повільне повернення додому»
Робити вигляд, видавати себе за інше, — це теж сила.[3] — «Вчення гори Сен-Віктуар»
Подяка — це захоплення, і тільки отримувач подяки є триваючою формою, — тільки подяка дозволяє побачити білий світ.[3] — «Вчення гори Сен-Віктуар»
Адже кожна мрія, яку вдається втілити, допомагає втілитися іншим.[3] — «Вчення гори Сен-Віктуар»
Подібні миті не повинні зникати безслідно, і вони не повинні бути забуті: вони вимагають продовження, щоб вони могли парити далі, вони вимагають мелодії, щоб могла скластися ПІСНЯ.[3] — «Вчення гори Сен-Віктуар»
Дорослі вміють різними способами приховувати свій відчай, у дитини ж він завжди на обличчі, і бачити цю безвихідь — нестерпно.[3] — «Вчення гори Сен-Віктуар»
Премію отримала людина, яка захищає військові злочини.[1]
Інший варіант: У 2014 році Гандке закликав до скасування Нобелівської премії, заявивши, що це «помилкова канонізація» літератури. Той факт, що він отримав її зараз, доводить, що він мав рацію. Сьогоднішня Швеція: апологет військових злочинів отримує Нобелівську премію, в той час як країна брала участь у переслідуванні справжнього героя нашого часу Джуліана Ассанжа.[4]
Ми приголомшені вибором письменника, який використав свій публічний голос, щоб підірвати історичну правду і запропонувати громадську допомогу тим, хто здійснював геноцид.[1]
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
