Жовтий князь

«Жовтий князь» — історичний роман Василя Барки, присвячений голодомору 1932—1933 років.

Цитати з твору

Потягнули з перехрестка до сільради — місцеві партійці. Микола на них вимовив: — Хліботруси! — А ми ні: ми хліботруди,— сказав Андрій. — В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси. Андрій мовчки згодився; потім повідомив: — Я знаю, хто всякі другі. — Що знаєш? — Є хлібопроси, і всякі. — Добре! — сказав Микола.— Твій горщик здібний варити. А ще? — Ну, є… хлібоноси і хлібовози. — Ще — хто? — Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все. — Гаразд. А хто — ті, що хліб дають хлібопросам? Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло — плечима знизав від невирішення. — Звуться: хлібодани! — назвав Микола,— Їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть? — Хлібобери, чи ні… Микола поправив: — Вони хлібохапи.

Мовчить хлопець, глядячи на кріпосний паркан і на вагони, що все йдуть і йдуть, легкі — в браму млина, а важкі — звідти. — Он, залізним колесом наш хліб тягнуть: од твого рота і од мого: прямісінько в Москву і там далі, далі, чортовому синовії — сказав дядько.

В селі Кленоточі люди вмирали, як і скрізь на Україні, — їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибіль; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на прожиття. Стан — гірший, ніж під час чуми.

Варив юшку і почуттями марив — не самою уявою вже і думкою; здається, всім єством прагнув: хліба. Випар від вареної картоплі помножував жадобу. Хоч би окраєць житній або хоч сухар! І нічого нема ніде. Одна можливість — коло млина. Дивно! — кров і погибель відганяють, рана досі відчутна, і знає думкою чоловік: не дадуть підійти до брами озброєні вартові, вб'ють; а таки, супроти всього, зроджується намір — знов стати по хліб до страшного місця. Надія манить: гляди. змінилося щось після розстрілів і вже хліб видаватимуть. Інші, що діждалися, візьмуть пайку і виживуть, а ти пропав i рідні — з тобою.

Дивляться, труп лежить: бабуся мертва; коло неї кошик із колоссям. Шукачі постояли мовчки, знявши шапки, і хотіли відходити. Але батько роздумав: — Другі прийдуть і все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для неї горе кінчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це — рятунок. Як же покинути?

(…) бідні своєземці сиділи на брудній тротуарній цеглі: хлібороби, в яких віднято їхній хліб; хворі і збайдужілі від безконечного ждання, вбрані в лахміття, що держалося мотузками, обкрученими і зав’язаними в часті вузли. Обличчя — жовті і сірі, і такі запалі, що сама шкіра обпинала лицеві кості; або, як не запалі, то опухлі від водянки. Дехто вмер, бо з’їв вижебрані скоринки, коли вже шлунок від довгочасного голодування збігся. Одна бабуся, що сиділа під стіною, мала перекошену шию, а обличчя — в болючій судомі: так і застигло при смерті; недоїдений кусник витикався з рота.

Що споконвіку звали чудовим словом «жнива», стало «уборочною кампанією». Врожай 1933 року подекуди видався невиданий: ніби казковий; важкі колоски схиляли стебло, і вітер ледве розгойдував їх. Незчислимою многістю свого сухого віястого скарбу половіли ниви, зблизившися в рівні річки — під горяччю сонця. Ждали женців. А жати було нікому. Бо народ страшно вирідів. Скільки ж не косили ті, що вижили, — не могли впоратися навіть з малою частиною. Зерно обсипалося. Потім аж до Різдва достоював, гинучи, той врожай. Не могли зарадити присланці з заводів і фабрик. А хліборобів домучено; ті, що не вмерли, більшістю на землі валялися: зовсім опухлі! — з потрісканої шкіри сочилась водиця; або сухі вони, як дошка. Не могли косу в руці вдержати. Хотіли чимсь підкріпитися і багато, багато повзло в лани: спожити стиглих колосків. Лежачи, зривали їх і розтирали на долонях, м'яли в хустках, приполах, торбинках, картузах; сирим зерном наповнювали собі виголоджені шлунки: так і мерли на місці! Скрізь по нивах повно покійників, але не видно сторони; коли ж хто заглянув зблизька, повзучи між ними, робилося моторошно від окритого кладовища.

Про твір

«Організовані українці повинні висунути майстра художнього слова на кандидата Нобелівської нагороди» — «Ле Нувель Ревю Франсез»

«„Жовтий князь“ — найкращий твір у повоєнній Європі на одну з найважчих тем» — «Ле Монд», 1967

«Добра книжка. Страшна книжка… Великий трагічний твір, який абсолютно варто прочитати…» — «Арт Пресс», 1981

Джерело

• Барка В.. Поезія. Повість «Жовтий князь». — К.: Наук. думка, 2005. — 304 с. — ISBN 966-00-0142-8
• Кудря Г. З Україною в серці // Василь Барка Жовтий князь. — Харків: Веста: в-во «Ранок», 2005. — С. 3—22. — 304 с. — ISBN 966—679—995—2.