Василь Барка

	Василь Барка
	Стаття у Вікіпедії

Василь Костянтинович Барка (справжнє ім'я Василь Костянтинович Очерет; 16 липня 1908, Солониця — 11 квітня 2003) — український письменник і перекладач.

Цитати[ред.]

Необхідність поезії для віри (промова) (1981)[ред.]

Віддавна серед народних співців, на Кавказі, чули прислів’я: скласти вірш, – мов сходити пішки в сусідній аул; а поему створити, – ніби верхи з’їздити в сусідню країну^[1].
— З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1981 року

В Нью-Йорку пощастило здійснити мрію про великий строфічний роман, як поему, що відбиває в дзеркалі свого сюжету – загальноукраїнську долю і долю осіб, представничих для подій з апокаліптики XX сторіччя.
В атмосфері американського побуту, ніби в енергетичному полі з гігантною напругою особливих силових ліній життєдіяльности, в дивному духовному озоні справжньої свободи для творчости, – спроби збудувати поему, невдалі в попередній час, були відновлені. Почалася двадцятип’ятирічна праця над нею^[1]. — Про роман «Свідок для Сонця Шестикрилих»

Правдиво сказав поет, з найбільших у XIX столітті: завдання поезії полягає в тому, шоб бути поезією.
Так: в її суверенності, в її праві зоставатися тільки собою, криється найбільша можливість її розквіту. Як легеням дати розпруження: на великий подих, так для сфери серця – відчути вплив справжньої поезії: аби жити повнотою свіжих почуттів^[1].

Самі поети зайшли в провини, з котрих найгірша — втрата віри. Звідси чорні наслідки. Без віри поезія схожа на рослину без сонячного освітлення в добрій мірі.
Найвищі взірці світової поезії, як «Парсіфаль», чи «Божественна комедія» і «Втрачений рай», складалися в поривах живучої віри; часом у боротьбі віри з безвір’ям, протибожністю, наприклад, «Фавст»^[1].

Віра, якщо справжня, розвиває недосліджені досі й незбагненні багатства: з чудесних спроможностей, сховані, як вічна скарбність. У нашому єстві: безмірно складніша від нашої тілесної природи. Віра – шлях вищого життя душі і спосіб вищого пізнання через нього: в суто особистому досвіді кожного.

Поезія має властивість – жити в майбутньому часі як у своїй теперішності, і тому здатна передчувати зміни^[1].

Ми — свідки величезного напасництва в СРСР: на українців, як на інших — також; можна назвати його «контрморфозис». Це цілковите зруйнування всієї, розвинутої в історичному ході, духовно-культурної і соціяльно-економічної формації народного життя.
Це — ґвалтовний розвал її в ґеноцидності, і насильницька, в найбільшому терорі, заміна чужородною: штучно створеною, в кабінетній доктрині — протиприродною і протилюдською формністю, прикритою в словесність про «едем»^[1].

Але цілком погасити образ Христа в народному серці неможливо: він, як східне сонце, знов з'являється в сутінках тотального поганства — освітити й зогріти обікрадені душі божественою любов'ю: в милосердя і порятунок. Християнське відродження неминуче: на відмову всього великосвіту віри, успадкованого з першоджерел Києва, починаючи від хрещення Русі-України^[1].

Цитати з творів[ред.]

Земля, з дитинства рідна! Як її
старим покинути й піти в чужину,
а потім горювати: любий сину,
якби-то знов побачити її!
Якби побачити в секунду смертну
здаля, хоч раз один; дитячі втіхи
згадати й принести життя, як жертву,
й лягти в землі чужій, од горя тихій.

(Апостоли)

Примітки[ред.]

↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів Ваcиль Барка Необхідність поезії для віри

Див. також[ред.]

Жовтий князь

Джерела[ред.]

Тисяча цитат з українського письменства. Збірник / Упоряд. Юрій Луцький. — К.: Смолоскип, 1996. — 232 с.

[ji-magazine-1] а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів Ваcиль Барка Необхідність поезії для віри

[1]