Луїза Ґлюк (англ.Louise Glück, нар. 22 квітня, 1943, Нью-Йорк, США) — американська поетеса та есеїстка. 2020 року їй було присуджено Нобелівську премію з літератури «за її безпомилковий поетичний голос, який суворою красою робить індивідуальне існування універсальним».
Подивися на нічне небо:
в мені — дві сутності, два роди могутності.
Я перебуваю тут, поруч з вами, у вікні,
спостерігаючи за вами. Вчора
місяць піднявся над вологою землею в саду.
Сьогодні земля блищить немов місяць,
немов мертва матерія під кіркою світла.[1] — «Весняний сніг»
Можете закрити очі.
Я чув ваші благання і молитви, що звучали раніше,
і вимогу, укладену в них.
Я показав вам те, що ви шукаєте:
не віру, але капітуляцію перед владою, що покладається на насильство.[1] — «Весняний сніг»
Прикуті до землі, не тягнулися б і ви до неба?
Я живу в саду пані. Вибачте мене, леді:
прагнення перемогло мою стриманість.
Я не те, що ви хотіли бачити. Але
подібно до того, як чоловіки і жінки
бажають один одного, я теж бажаю
знання, отриманого в раю, – і ось,
на ваш жаль, голе стебло
вимахало до підвіконня.
І що чекає наприкінці? Блакитна квітка
схожа на зірку. Ніколи
не відірватися нам від землі! Чи не про це
кажуть ваші сльози?[1] — «Полемоніум»
Де закінчується одне, починається інше.
Зверху — блакитна смуга, під нею —
зелена і золота, зелена і темно-рожева.
Джона привертає горизонт: Він хоче
те й інше, він хоче все одразу.[1] — «Небо і земля»
Крайнощі прості. Тільки
середина бентежить. Середина
літа — все можливо.
Тобто: життя ніколи не кінчається.
Як я можу залишити мого чоловіка,
в саду, що поринає
у такого роду мрії, з вилами в руці,
та готується переможно
оголосити про це своє відкриття,
тоді як пекуче сонце
застигло нерухомо
цілковито поглинене
палаючими кленами
на кордоні саду.[1] — «Небо і земля»
Я скажу тобі таке: щодня
помирають люди. І це лиш початок.
Щодня в похоронних бюро народжуються нові вдови,
нові сироти. Вони сидять, склавши руки,
і думають, що ж робити з цим новим життям.[2] — «Фантазія» переклад Марти Госовської
Наприкінці моїх страждань
є двері.[3] — «Іриси», переклад Марти Госовської
Найкраще
Не мати думок.
Почуття:
от їх варто мати. Мати мов
володаря.
Того, що на небі і називається
сонцем.[3] — «Червоний мак», переклад Олени Гусейнової
Мати померла минулої ночі,
Мати, що ніколи не помирає.
Зима була в повітрі
за багато місяців звідси,
а в повітрі одначе.[3] — «Ноктюрн», переклад Лесика Панасюка та Дарини Гладун
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
