Ворошиловград (роман)

«Ворошиловград» — роман Сергія Жадана, уперше опублікований 2010 року у видавництві «Фоліо». Книга року Бі-Бі-Сі (2010), Книга десятиліття Бі-Бі-Сі.

Цитати

Автор

• Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами. (С. 29)
• Прямо переді мною, в долині, лежало місто, у якому я народився й виріс.
• Я різко втягнув ніздрями повітря. Ранок гірчив і лишав присмак голосів, які тут щойно лунали. Таке враження, ніби повз мене пройшла смерть. Або проїхав товарний потяг.
• Збоку я скидався на танкіста, чий танк давно згорів, але бажання воювати лишилось.
• Нічим не виправдана впертість, котрої я ніколи не розумів, це нас і різнило: він здатен був до останнього чіплятись за порожню землю, я легко поступався порожнечею, намагаючись її позбутись. Зрештою, життя все розставило по-своєму: він сидів в Амстердамі, я застряг на цьому пагорбі, з якого, здавалося, видно було кінець світу, і він мені відверто не подобався.
• Я стояв у темряві, відчуваючи насторожене дихання та гарячий стукіт рішучих сердець. Ніч розпалювалась, мов свіжий асфальт, до ранку не лишалось ні часу, ні терпіння. Можливо, це й був той момент, коли потрібно було вирішувати — лишатись чи забиратись геть. І цей момент я проспав.
• Радість наповнювала наші серця, радість і почуття справедливості, адже все сталось, як і мало бути, хто ж бо сумнівався в кінцевій перемозі, ця подорож мала завершитись тріумфом, тож він нікого і не здивував.
• ...ось вона — радість пізнавання і радість повернення, те, чого бракувало мені останні роки, фактично — від часу останнього матчу.
• Вино повнило всю цю пригоду відчуттям безтурботної безпеки, схожої на ту, яку люди відчуває, сідаючи на чортове колесо, — навіть якщо тебе знудить на висоті, сваритись ніхто не буде, оскільки це парк культури та розваг, а ригання з чортового колеса — це якщо й не культура, то в будь-якому разі — розвага.
• Стінами розвішано було дивну наочну агітацію, в якій застерігалось від перегрівання на сонці, переохолодження у воді й сексу без контрацептивів. Секс без контрацептивів малювався агітаторами як щось Господу неугодне, щось таке, після чого тебе відлучають від Церкви й забивають камінням на зборах партактиву. Загалом після подібних плакатів сексом не хотілось займатись узагалі — ніколи і ні з ким.
• Чи слід говорити, що по-справжньому я в ці самі скраклі [рос. “городки”] ніколи в житті не грав? Усе, що мені було відомо про цю гру, — хіба те, що нею, крім графа Толстого та академіка Павлова, захоплювався Володимир Ілліч Ленін, що, чесно кажучи, жодного оптимізму не додавало.
• На думку спало, що добре було б знайти яку-небудь бейсбольну битку, аби відстояти недоторканність приватної власності. Проте дивна апатія охопила мене, не хотілося зовсім нічого робити — не хотілося захищатись, не хотілось ламати комусь голову, не хотілось підставляти свою. Якщо це буде смерть, подумав я, я її запам'ятаю.
• Потрібно слухати музику, яку любиш. І не давати чужим свої навушники.
• Небо вночі схоже на чорні поля. Повітря, ніби чорноземи, наповнене рухом і насінням. Безконечні площини, які розгортаються вгорі, живуть своїм ритмом, своїми законами. У небі заховано зірки й сузір'я, у землі – каміння і корені. У небі лежать планети, у землі – покійники. З неба витікають дощі, із землі витікають ріки. Дощі, впавши, течуть на південь, наповнюючи океан. Небо весь час змінюється, спалахує і згасає, набухає вологою, і виповнюється серпневою спекою. Ґрунти виснажуються травами й деревами, лежать під пласкими небесами, наче худоба, про яку забули. Якщо правильно обрати місце, іноді можна все це разом відчути – як, скажімо, переплітається коріння, як течуть ріки, як наповнюється океан, як небом пролітають планети, як землею рухаються живі, як потойбіччям рухаються мертві.
• Свіже повітря вистуджує голову і запалює серце.
• Життя – штука жорстока, але справедлива. Хоча іноді просто жорстока.

Кароліна

• Навіщо їхати туди, де на тебе ніхто не чекає?
• Що ти будеш робити там, де на тебе ніхто не чекає?

Ольга

• Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.

Ернст

• Без авіації не може бути демократії. Літаки — це основа громадянського суспільства.
• ...я можу щасливо прожити в місті, де є расизм. Але в місті, де немає авіації, жити я не можу.

Штундський священик

• Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? Навіщо тікати від тих, хто любить тебе? Якщо ти сам не можеш постояти за себе та своїх близьких, що дає тобі право нарікати на долю? Чи намагався ти щось зробити, перш ніж здався й опустив руки? Як ти подивишся в очі тим, хто йшов перед тобою і хто тепер на тебе сподівається? Що ти відповіси на питання тих, хто ступає твоїми слідами? Адже життя відбувається з тобою кожного дня. І любов виправдовує всі помилки і спроби. Економіка будується не на силі, але на справедливості. Тож коли ти не відчуваєш усього живого, навіщо приходиш прощатись із мертвими?
• Чого вчить нас ця смерть [смерть тьоті Маші]? Вона вчить нас, що потрібно вміти пригадати все, що було з нами і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто.

Травмований

• Головне... не бери всього, що тут побачиш, близько до серця. Бо хто його знає, що ти тут побачиш.

Діалоги

• [Діалог між Ольгою та Германом]

— У тебе тут багато друзів?

— Так. Друзів дитинства.

— Чим вони відрізняються від інших друзів?

— Вони багато пам'ятають.

Про роман «Ворошиловград»

	Коли я читала Сергія Жадана «Ворошиловград», тоді ще не було війни, але все там вже було написано, чесно і без позерства, без претензії. Він відчував це шкірою. Воно все таке нестерпне. Те, про що він писав.
	— Ольга Герасим'юк

	То віддаляючись від землі, бачачи її з пташиного польоту, то вглиблюючись у землю, що складається зрештою всього лише з коріння, камінців, трави, жовтого шару піску, білого шару глини, Жаданів герой зрештою розуміє, що його пуповина прив’язана до цієї глиняної землі. — «Українська класика на війні: Василь Стефаник», 18.04.2022
	— Тамара Гундорова

	«Глина пахла гостро й солодко, так, мовби я докопався до чогось коштовного, про що здогадувався, проте не міг навіть припустити, що лежить воно майже на поверхні», – відчуває він, вростаючи у «свою територію» не лише духовно, але й тілесно. Місцевий бізнесмен-депутат натомість вперто переконує Германа і всіх «місцевих» не триматися за свої місця, а кидати їх, переселятися деінде, їхати туди, «де краще живеться». Ви «занадто чіпляєтесь за ці місця», і «тримаєтесь за цю порожнечу», – твердить він. — «Українська класика на війні: Василь Стефаник», 18.04.2022
	— Тамара Гундорова