Феофан Прокопович

Феофан Прокопович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Феофан (Єлеазар) Прокопович (Теофан Прокопович; 1681–1736) — український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії (1710–1716), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.

Цитати

• Бажаним є лише добро.
• Він нечесний, тому що спілкувався з нечесними.
• Заздрість спричиняє для людини страждання з приводу чужого добра.
• Ледарі байдужі до щедрих дарів природи.
• Всього не можна охопити навіть думкою.
• Гравець не так досконало володіє м'ячем, як оратор душею людини.
• Той, кого долають, закону прохає в побідника.
• Що квітне — зів'ядає.
• Надто шкідлива та розкіш, яку за страждання купують.
• Коли якась одна річ гине, то на її місце виступає інша цієї самої природи.
• Чиста совість є правдивою та єдиною радістю.
• Коли ми радіємо, багато людей плаче.
• Хвилям незнаним не варто вітрила давать.
• Як кривда заскаче, невинність заплаче.
• Що нам із чужого: ясного чи злого?
• Хто закохався, полум'ям хутко згорить.
• Хай не шукає, щоб когось любити,

Як не бажає він зітхать.

• Чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування.
• Чим допоміг би нам розум, коли б ми не могли висловити нашої думки?
• Крім чесноти, немає такого доброродного дару, щоб ним не могли зловживати безпутники.
• Полишене на забуття є таке значне, що здатне затьмарити найбільшу славу.
• Краще б дурному не подавати меча, аби собі ганьби не зажити.
• Найбільшою шкодою з усіх є лінощі учнів, котрі вагаються взяти на себе труд, рівний справі, якої вони прагнуть.
• Холодний стиль — це мертва думка під виглядом багатослівності.
• Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
• Якщо вади хочуть завжди бути прихованими, то чеснота, навпаки, радіє, коли її бачать.
• Душа людини є така потаємна й мінлива, що жодною силою її не можна ні розгадати, ані зрозуміти.
• Кого любить Отець, того й карає.
• Більше очікуймо майбутнього добра, ніж біймося прийдешнього лиха.
• Більше лихо зловживати обдаруваннями, ніж їх не мати.
• Володіння тим, чого бажаєш, є найвищим щастям.
• Всі прагнуть навчати інших, а самі не хочуть вчитися.
• І від добрих вчителів не всі добре вчаться.
• Силами красномовства допомагаємо друзям, відбиваємо зазіхання ворогів, захищаємо невинних, засуджуємо нечесних, відкриваємо засідки, перешкоджаємо розладам безпутників, відвертаємо шкоди й небезпеки.
• Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
• Як воїну дав вождь меча, то побіди.
• Сама слава кличе кожного з вас передати своє ім'я нащадкам.
• Найвишуканіші страви стають огидними для нас, якщо ми переїлися.

	Наука — це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви. Але на те пильно треба уважати, щоб наука була добра і ґрунтовна. Бо існує наука негідна цього імені, а люди, хоч і розумні, але несвідомі цього, вважають її за справжню науку… Треба знати, що від 500-го до 1400-го року, тобто впродовж 900 років, у цілій Європі майже всі науки були у великому занепаді і незнанні, так що і в найкращих авторів, що писали за тих часів, бачимо великий талант, а світла великого не бачимо. Після 1400-го року почали з'являтися цікавіші і зручніші вчителі і поступово деякі академії набули дуже великої сили і більшого значення, як за тих старих, Августових літ. Але багато шкіл залишилося в давньому стані, так що в них є тільки імена риторики і філософії, і інших наук, а діло не те… Люди, що спробували такої, так би мовити, примарної і примрійної науки, дурніші, як невчені. Бо хоч вони темні, проте уважають себе вченими і думають, що спізнали все, що тільки можна знати, не хочуть і не думають читати книг і вчитися більше. Але ж людина, освічена справжньою наукою, ніколи не почуває ситості в своєму спізнаванні і не перестає ніколи вчитися, хоч би дожила до віку Матусаїла. («Духовний реглямент», 1720)
	Ця цитата була обрана цитатою дня 18 червня 2016 року.

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — Київ: Видавничий центр «Просвіта», 2001