Дашкевич Ярослав Романович

Ярослав Дашкевич

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Ярослав Романович Дашкевич (1926–2010) — український історик, археограф.

Цитати

Фігура, без сумніву, дуже складна — бо і визволитель з-під Польщі, і той, що піддав Україну Росії, бо і обраний народом демократичний вождь, і представник авторитарної, деколи дуже жорстокої влади, і захисник народу та одночасно згубця, який розплачувався ясиром за татарську допомогу. Носій паралельно республіканських і монархічних принципів і т. д., і т. д. — Про Богдана Хмельницького («Клан Хмельницького — легенда чи дійсність?»).

Мазепа програв — і тому його оголосили «зрадником». Якби він виграв — ніхто з нього зрадника б не робив. Так, як ніхто не вважав зрадником Джорджа Вашинґтона, який разом з однодумцями «зрадив» бритійській короні, відірвав бритійські ж землі від Англії і створив Сполучені Штати Америки. Так, як ніхто не вважає зрадником Симона Болівара, що «зрадив» іспанській короні й започаткував рух до незалежності іспанських же земель у Південній та Центральній Америці. — «Іван Мазепа і Росія».

Я неодноразово казав Миколі Гуцуляку: «Миколо, Ви щаслива людина, бо сидите за віру в Бога, за те, що не відреклися від нього в час випробувань. А за що сиджу я?! Тільки за те, що я син своїх батьків-українців». — Передмова до книги Олега Голька «Загартовані в Сибіру».

Правдива історія України буде написана (промова) (1993)

БУВ я поганим істориком, бо намагався писати й говорити правду – правду про Україну і українську націю – не лише чужинцям, а й власному народові. Всі розуміють, що так робити можуть лише погані й нерозважні історики, був я поганим істориком ще й тому, що не був покірним і не намагався нікому служити, – крім України і українського народу. — З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1993 року

Хоча сім найкращих років молодості пішло на в’язниці й спецтабори – вони виховали мене громадянином. Хоча шістнадцять років забрало ме­ні безробіття – саме вони, хоч як парадоксально, зробили мене вченим.

У науці, в боротьбі за історичну правду я ніколи не міг скаржитися на самітність, біля мене завжди були приязні душі українців та вірменів, литовців, латишів та естонців, росіян та поляків, євреїв та німців, французів та швейцарців, татар і, навіть, уйгурів та японців. Правда, українці були різні: також такі, що переходили на інший бік вулиці. Тепер вони, переважно, низько кланяються.

Ніколи я не проповідував любов і дружбу між народами, вва­жаючи, що взаємна пошана і справжя рівноправність – це той ідеал, до якого без зайвого фарисейства повинні прямувати всі.

Хоча я глибоко переконаний у тому, що політичні відносини між Україною та її близькими й далекими сусідами повинні будуватися, в першу чергу, на сучасних реаліях, історичне минуле, історичні традиції – справжні чи вигадані, а то й зовсім фальшиві – не раз використовують як зброю проти української нації й держави. Це відбувається не лише за кордонами нашої держави, де постійно вирують брудні потоки очорнювання українського народу, а також і тут, в Україні, в багатьох її регіонах, в яких тривають антиукраїнські експерименти.

Вражає безборонність і наукова безпомічність тих, що вважають себе навіть видатними політиками. Очевидно, їм вистачає переконаності в тому, що вони самі творять історію. (Але про те, яку саме історію вони творять, говоритимуть історики в майбутньому). Події, зокрема останніх днів, говорять, що українським політикам може варто було б все ж таки повчитися історії, історії політичних рухів і організацій зокрема.

Ніхто не береться писати об’єктивну, неполітизовану історію всіх брудних справ, якими в різних країнах займалися диктатори й президенти, вожді й спасителі народу, уряди і парламентарії. Бо хто ж платитиме таким історикам, які ламатимуть канонізовані табу й прискіпливо копатимуться в історії злочинів і зрад XX ст., зокрема, злочинів і зрад щодо української нації.

Історію перетворили в політику. Здається, базуватися на фальшивій історії можуть лише фальшиві політики, для яких немає більшого лиха, як принцип, що «чиста мета вимагає чистих рук».

Джерела

• Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-е вид., виправл. й доповн. — Львів: Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ / Літературна агенція «Піраміда», 2007. — 808 с. — ISBN 978-966-441-031-8