Дерево
дико
звіром вдивляється
на цей світ,
на людей,
на ліс поганьблений.
Хто ми —
дерева,
звірі,
нелюди?[1] — «Дерево...»
Мої долоні —
то тривога,
сум,
то злет пера,
то прагнення до щастя,
то лист сумний,
то оберіг тепла
і доторк ніжності
до твого слова…[2]
Осінь — пора натхнення.
Сіється дощ з туману.
З осіннього рівнодення
до жовтого листя ще рано…[3]
Осінь — пора розлуки,
а в небі зійшла веселка!
Миттєвість солодкої муки —
згадка, аж серцю терпко.
Хліба тверда шкоринка
літа тепло ввібрала…[3]
Стіл — німий,
він не розкаже, ні, всього,
що бачив…
Лише тремтить
при згадці кулака,
котрий
по ньому грюкав…[4]
Юрба глуха, хоча й рече, що вірить…
Юрба німа: затопче і піде.
Юрба сліпа — ні вогника довіри,
кого хвалила — вже під суд веде…[5] — «Юрба глуха, хоча й рече, що вірить...»
Стаття у Вікіпедії
