Лаюк Мирослав Миколайович
| Лаюк Мирослав Миколайович | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Мирослав Миколайович Лаюк (1990, с. Смодна) — український письменник.
Цитати
[ред.]Одного разу в одному з кафе серед Києва, яке не називатиму з етичних і самозбережувальних причин, я вкрав тую (таке хвойне деревце у горщику). Після того вдома я розвісив на балконі на третьому поверсі речі, принесені з пральні. Зранку не знайшов двоє джинсів — блакитних і світло-синіх. Виявляється, що по інших балконах теж вночі полазив якийсь альпініст. Не знаю, чи мої сусіди крали напередодні туї, але я більше так не роблю.[1] |
У мене на тілі є три улюблені шрами. Перший на руці: ми з уже згаданим двоюрідним братом на Юрія набирали у відра попіл, що залишився від шин (у нас у Карпатах напередодні цього свята на всіх подвір’ях розкладають вогнища) – і я сильно попікся. Другий на литці: блукав по закинутій будівлі – і бетонно-металеві сходи впали якраз переді мною, трохи зачепивши ногу. Третій на другій литці: колись я вдарив одного діяча ложкою по лобі, а він, не довго думаючи, загнав ножиці із зелененькими ручками мені у ногу. Я тут кажу про ідею пам’ятати ті речі, які посміли накласти на нас власний слід. Не знаю, яка практична користь цього правила, але я кажу його все одно.[1] |
На віньєтці до труни Шевченка, яка зберігається в Каневі, зроблена помилка: пропущена буква «р» – підписано Тарас Гигорович. Як цього досі ніхто не побачив? І я зрозумів, що віряни, які дивиться на речі, пов’язані зі святими, ніколи не помічають ґанджів, їх засліплює дух… Сто років самотності! Панщина очей![1] |
Найдивнішим для мене завжди є момент приходу вірша. У нашому університеті влаштовують вечірки на кораблі, який цілу ніч курсує по Дніпру. Одного разу я стояв біля борта, і до мене підійшла дівчина, щоб прикурити. Але я на неї не звернув уваги, бо взяв телефон і зовсім екзальтовано,ніби під диктовку, записав кілька строф нового вірша. Дівчина, певне, образилася.[1] |
Я зовсім не довіряю тому, що говорять про вірші. Бо не відштовхуюся від поняття «розуміти поезію». Вона тільки в’яне від цих грубих доторків усяких пройдисвітів. Ті помиляються двічі, бо поезію не обов’язково «розуміти», а деколи – і категорично заборонено. Хибною є також думка про абсолютну надматеріальність слова. Узагалі, дотик – найбільш недооцінене чуття. Слова можна відчувати, здригатися, коли вони нав’язливо шастають повз стан і шию, а коли пишеш, можна конкретно відчувати, як накладаєш слова, наче плитку, на цемент. Як можна розуміти поезію? Як можна розуміти квіти? Космос?[1] |
Питаєш себе, в яку епоху хотів би народитися. Завжди уявляються якість розмаїті і майже безтурботні картинки: таїтянки у червоно-зелених пейзажах чи корабель Колумба, східні гареми в трояндах чи кроваво-блакитні вершини пірамід інків. Але одразу, щойно опиняєшся в думках десь там, у голову, наче кулак, б’є питання: а як виглядала стоматологія у цей час?[1] |
Маю відчуття, що коли говоримо на тему промоції літератури, то робимо щось зовсім неактуальне. Бо ми сьогодні спостерігаємо процес зникнення рефлексу читання у людини. Усе менше нас осінніми вечорами читає Бронте і Фаулза, бо є «Ключовий момент» і «Справжній детектив»; у метро все частіше пасажири переглядають відео на планшетах, ніж читають е-буки, бо техніка дає можливість вибирати простіший шлях; інфографіка значно зручніша за довгу статтю. Для чого зайвий раз трудитися, якщо є можливість полегшення способів отримання інформації і отримання задоволення? (Звісно, це призводить до фундаментальних змін, пов’язаних з мисленням і чуттєвістю, про це ще напишуть філософи, соціологи і фізіологи). І поки тут сперечалися, наприклад, про кращість/гіршість електронної/паперової книжки, ми випустили букву, ми випустили тисячі букв, які просто переплавилася у доступні і швидко перетравні образи[1]. |
Я бачу майбутнє у зближенні візуального і графічного. Але це не апокаліпсис для митця, все одно в центрі стоятиме можливість творчості – найкраще, на що ми здатні. Я бачу сенс у розробленні дієвих методів щодо виховання у людині естетичного чуття, формуванні її смаку, відкритті для неї можливості самій вільно вибрати те, що буде для неї більш корисним, що визначатиме якість її життя, що робитиме її більш людяною (чи ще якоюсь). І я не бачу сенсу у суперечках щодо способів промоції літератури, коли ми взагалі втрачаємо людину-здатну-до-краси, людину-здатну-до-мислення.[1] |
Див. також
[ред.]- «Баборня» (2016)
- «Світ не створений» (2018)