Калуше милий, неспокою мій,
З мене карпатського беркута твориш,
Бо крізь вікно, що в квартирі міській,
Зорять у душу мені сині гори.[1]
— Іван Павліха
Уперше я побував у Калуші, коли мені ще й тридцяти не було. Прожив у ньому більшу частину свідомого життя. І він став мені як жива, рідна істота. Де б я не був, завжди відчуваю міцний, нерозривний зв’язок з ним. Люблю його в різні пори року.[1]