…написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…[1] — Перша дія, 5.
А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, герготати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…[2] — Друга дія, 2.
Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!..[3] — Друга дія, 4.
А я, бачте, заховавсь отут із своєю укрмовою… Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так-сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш…[4] — Третя дія, 6.
Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них…[5] — Третя дія, 7.
По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі.[6] — Перша дія, 7.
Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків». Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?[7] — Друга дія, 8.
Не так давно я прочитала, щоб ви знали, товариші, одну дуже цікаву книжку. Я прочитала всю книжку, і в тій книжці прочитала буквально все, що було написане і надруковане в тій книжці. Буквально все. А найбільш я прочитала, щоб ви знали, таке глибокодумне місце: життя — то є все…[8] — Третя дія, 7.
Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі «Дні Турбіних» — я бачила в Москві. Ах, мої ви милі, «Дні Турбіних». Це ж така розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви… Грубі, дикі мужлани![9] — Третя дія, 7.
А де у вас тут витерти ноги? Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає,— приступу немає.[11] — Друга дія, 9.
Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово «універсал», а ви «маніфеста» заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га?.. Рідне слово «пристрій» ви на «апарат» обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — слово «просорушка» за «шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована...[12] — Третя дія, 2.
Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане![13] — Третя дія, 3.
Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою й можна обдурити?[11] — Третя дія, 1.
Уля Розсохина: Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють? Рина Мазайло: А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш?[14] — 2.
Рина Мазайло: Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти… Уля Розсохина: Ха-ха! Хіба це поможе? Рина Мазайло: Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто…[15] — 2.
Рина Мазайло: Молю тебе, благаю — закохай! Уля Розсохина: Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку? Рина Мазайло: З якого? Уля Розсохина: Так. Рина Мазайло: З українського. Уля Розсохина: Не розумію. Як це? Рина Мазайло: А так, що тільки з українського. Уля Розсохина: Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український. Рина Мазайло: Ха-ха! Ти дурна! Уля Розсохина: Серйозно? Рина Мазайло: Серйозно дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в нього другого боку нема, що він кругом український.[16] — Перша дія, 3.
Рина Мазайло: Можна буде ще дядька Тараса з Києва. Лина Мазайло: Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався?! Там такий, що в нього кури по-українському говорять.[17] — 7.
Уля Розсохина: Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б він тебе отак проводжав? Рина Мазайло: Що я б сказала? Уля Розсохина: Так. Рина Мазайло: Коли б я була ти, а ти — я? Уля Розсохина: Так. Рина осіклась, поморщила лоба. Уля Розсохина: Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рино! Рина Мазайло: Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна.[18] — 1.
Баронова-Козино: Ах, боже мій! Та в руській мові звука «г» майже немає, а є «ґ». Звук «г» трапляється лише в слові «бог», та й то вимовляється… Мина Мазайло: Знаю! Оце саме «ге» і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою. Баронова-Козино: Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь! Мина Мазайло: О, як не хвилюватися, як, коли оце саме «ге» увесь вік мене пекло і кар'єру поламало…[19] — 6.
Мина Мазайло: Я вже не Мазайло. Мокій Мазайло: Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто? Мина Мазайло: Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду…[20] — 7.
Уля Розсохина: А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському «дружиною» зветься. Рина Мазайло: Ну? Уля Розсохина: І знаєш, «дружина» — це краще , як «жінка» або «супруга», бо «жінка» — то означає «рождающая», «супруга» ж по-вкраїнському — «пара волів», а «дружина»… Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько. Рина Мазайло: Ну, бачу я… Уля Розсохина: Або по-вкраїнському — одружитися з нею… Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней»,— ти чуєш? На ней, на… Рина Мазайло: Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш: не на і не поруч, а під, під, ідійотко! [21] — 1.
Тьотя Мотя: Всі козаки говорили по-руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад… Дядько Тарас: Хто? Тьотя Мотя: Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?.. У городській опері. Єто… Єто ж просто безобразіє! Дядько Тарас: Тарас Бульба? Бульба Тарас? Остап? Андрій? Га? Тьотя Мотя: Що? Дядько Тарас: Говорили по-московському? Тьотя Мотя: Що з вами? Дядько Тарас: По-московському, га? Тьотя Мотя: А ви думали по-вашому, по-хохлацькому? Дядько Тарас: Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно по-вкраїнському… Тьотя Мотя: Єтого нє может бить! Дядько Тарас: Га? Тьотя Мотя: Єтого нє может бить! Дядько Тарас: Доводи? Тьотя Мотя: Доводи? Будь ласка,— доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада. Рина Мазайло: Ой… Цс-с-с… Це комсомольці прийшли. Тьотя Мотя: Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?.. Дядько Тарас: Він не говорив, але він… боявся говорити. Він — наш.[22] — 4.
Тьотя Мотя: І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина? Мокій Мазайло: Я — українець! Тьотя Мотя: Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни? Мокій Мазайло: Вони такі росіяни, як росіяни — українці… Тьотя Мотя: Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка… Мина Мазайло: Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія. Тьотя Мотя: Хто вони такі? Якої нації люди, питаю? Мина Мазайло: Частина — наші малороси, себто руські… Тьотя Мотя: Ну? Мина Мазайло: А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки! Тьотя Мотя: Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так? Дядько Тарас: Зрозуміла, слава тобі господи, та, жаль тільки, задом…[23] — 7.
Мина Мазайло: Нікому не вірю і не повірю, нікому в світі! Лише йому одному… Лина Мазайло: Цс-с-с… Тьотя Мотя: Кому? Мина Мазайло: Серцеві свому! Бо воно ось передчува, що нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою — це вам другий факт, бо так каже моє серце. Микита Губа: Це значить — воно у вас хворе.[5] — 7.
Мина Мазайло: А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб зробити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади. Дядько Тарас: Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю! Мокій Мазайло: Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто? Тьотя Мотя: А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.
<…> Дядько Тарас: Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців.[24] — 7.
Тьотя Мотя: Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці бакалають цією мовою? Мокій Мазайло: Так. Дядько Тарас (про себе): Балакають так, що вже мене люди перестали розуміти. Мене, українця з діда-прадіда… Гм!.. Мокій Мазайло: Так. І партійці, і комсомольці. Тьотя Мотя: Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного! Нічого подібного! Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську.[9] — 7.
Тьотя Мотя: Ага! Так і ви крали?! Дядько Тарас: Хоч і крали, та не ховались. Украли у німців «лямпу»,— кажемо: лямпа, а ви її перекрутили вже на якусь «лам-пу». Лампа! Тьотя Мотя: Ми хоч крали, та переробляли. Украли у німців «штуль» — зробили з нього «стул». А вам ліньки було й переробити. Украли у німців «лямпу», так усім видко, що крадена. Лямпа. Дядько Тарас: Ви і в нас крали. Тьотя Мотя: Ви у нас![25] — 7.
Микита Губа: Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, що й не буде окремих прізвищ. Дядько Тарас: А як?.. Микита Губа: А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад, товариш нумер 35—51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35—51-м, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубщітки буде 35—51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему.[26] — 7.
Ідею, вістря цих двох п'єс не сприймає глибоко робітнича маса тому, що вона також, як і грандіозна більшість населення, ще досі в інерції <…> русифікаторського процесу, який був тут цілими століттями.[27] — Про вистави «Народний Малахій» і «Мина Мазайло».
А частина критики дивиться на «Мину Мазайла» під поглядом русифікаторської інерції і не може прийняти п'єсу тому, що вона саме є ота тьотя Мотя.[28]
— Лесь Курбас
Я особисто вважаю п'єсу «Мина Мазайло» за виключну річ, як і взагалі Куліша я вважаю за геніальну людину.[29]
— Лесь Курбас
І коли частина глядачів на Україні не розуміє цього змісту, то це тому, що воно є суто національним.[30] — Відповідь на критику вистав «Народний Малахій» і «Мина Мазайло».
Українців всіляко заохочували до асиміляції, образ малороса, який вірнопіддано служить новому господареві, мав цілковито позитивні конотації в імперському дискурсі. Натомість в антиколоніально зорієнтованій українській літературі (згадаємо «землячка» з Шевченкового «Сну» чи Кулішевого Мину Мазайла) цей вибір послідовно таврувався як відступницький і негідний.[31] — Передмова до книги Мирослава Шкандрія «В обіймах імперії: Російська і українська літератури в новітньої доби».
Українізація, що велася з 1923 р., як рентгенівське проміння, висвітлила дражливість питання про те, наскільки українське суспільство готове бути Україною. «Рентгенограма» Миколи Куліша безпомильна: реакція персонажів його комедії на запровадження української мови практично один до одного збігається з тим, що маємо в обставинах незалежної України.[32] — «Арки і шибениці» (розділ «Міщанство і українізація» («Мина Мазайло»)).
Попередником Мокія у драматургії М. Куліша був «майже комсомолець» Микитко з «Комуни в степах» — щирий, наївний, сповнений революційного ентузіазму хлопець, мова і мислення якого буквально насичені пропагандистськими гаслами. В обох — і в Мокія, і в Микитки — лозунг витискує самостійну думку. Відбувається міфологізація свідомості людини.[33] — «Арки і шибениці» (розділ «Міщанство і українізація» («Мина Мазайло»)).
— Володимир Панченко
Тьотя Мотя з Курська змальована М. Кулішем блискуче: перед нами — живе втілення україножерства. Чимало реплік тьоті Моті — це своєрідна класика, варта того, щоб її було занесено в майбутню енциклопедію великодержавної пихи.[33] — «Арки і шибениці» (розділ «Міщанство і українізація» («Мина Мазайло»)).
— Володимир Панченко
Прикмети українофобства (починаючи від зневажливо-зверхнього тону до демагогічної аргументації) так точно схоплені М. Кулішем, що й нині, слухаючи недоброзичливих до української незалежності людей, раз у раз упізнаєш у їхніх словах і манерах синдром усе тієї ж Кулішевої тьоті Моті з Курська.[34] — «Арки і шибениці» (розділ «Міщанство і українізація» («Мина Мазайло»)).
— Володимир Панченко
Те, що в Мотрони Розторгуєвої на язиці, в опонентів М. Куліша було на умі. СРСР був для них просто маскуванням ідеалу «єдиної, неділимої великої Росії». Куліш це розумів, бачив. І комедію свою він писав як «лінгвістичний гротеск», покликаний демаскувати новітній, уже в радянській обгортці, синдром великодержавництва.[35] — «Арки і шибениці» (розділ «Міщанство і українізація» («Мина Мазайло»)).
— Володимир Панченко
Усі постаті комедії — тільки легкі й дотепні маски, і спроби знайти політичний зміст у комедії тільки позбавляють її головної її прикмети — нечуваної в українському театрі легкости.[36] — «Шоста симфонія Миколи Куліша» (розділ 2 «Allegro con grazia. — Мина Мазайло»).
Ні, Куліш не був тієї думки, що українське питання вирішується в хаті Мини Мазайла на Холодній Горі, і то в змаганні сповненого правильних проізношеній віршика «Пахнет сеном над лугами» з таки маленьким, але, Господи, яким же жалісним «Під горою над криницею». Звичайно, час від часу в цьому ґраціозному перегоні масок виблискують колючі політичні репліки, але це тільки той перець, яким присипано традиційну комедію-балет про кружляння без ладу, мети й системи людців, поглинених формою життя, чи то буде всесвітня нумерна система, чи позірність прізвища.[36] — «Шоста симфонія Миколи Куліша» (розділ 2 «Allegro con grazia. — Мина Мазайло»).
— Юрій Шерех (псевдонім Юрія Шевельова)
А тим часом український театр дістав свою найкращу комедію, може свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати легкість, грайливість, ритмічність, ґрацію на підложжі глибокого, але тільки натякненого змісту.[37] — «Шоста симфонія Миколи Куліша» (розділ 2 «Allegro con grazia. — Мина Мазайло»).
