Русифікація

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Русифікація або росифікація, зросійщення — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в країнах, що входять до складу Росії, чи перебувають в сфері її впливу, за допомогою переходу неросіян на російську мову й долучення до російської культури задля подальшої асиміляції.

Цитати[ред.]

  •  

Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія — це провінції, що правляться дарованими привілеями: порушити ці привілеї відразу було б незручно; але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитися з ними, як з чужими землями — це був би явний нерозум. Ці провінції, так само як Смоленщину, треба легкими засобами привести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали дивитись, як вовки в ліс.[1]

  Катерина II
  •  

[Київський] Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо покажеться, що він не відповідає своєму призначенню і добрим планам уряду. А призначення університету — поширювати російську культуру і російську народність у спольщеній західній Роси.[2]

  — Микола I
  •  

Так наша народна мова й не визволилась з-під церковнослов'янської чи староболгарської через те, що наша країна не пристала рішуче до всеєвропейського руху протестантського. […] Вживання старої болгарської мови в церквах на нашій землі було почастно тією дорогою, котра привела освітнє життя російських українців до помосковлення!

  Михайло Драгоманов, «Чудацькі думки про українську національну справу»
  •  

Зацікавлення народною мовою і її життям змушувало інтелігенцію до уваги на народну мову. Загально признана неминучість подавання масі хоч елементарної освіти висувала питання про права народної мови в школі. Але для умів, вихованих у сфері доктрин, по своїй натурі все централістичних, а до того проповідуваних московською мовою, являлося чимось диким і неможливим зрікатися тої “ідейної”
Московщини на користь виключного вживання української мови у всіх школах. І ось вони вхопилися за помисли німецьких педагогів про права німецьких діялектів у німецькій елементарній школі, і так повстала чудернацька теорія про права української мови тільки в елементарній школі, тільки як посередницькі для вивчення українських дітей властивої освітньої та ідейної мови – російської. Явилася теорія непоправних народностей, української літератури «для домашнего обихода», теорія літератур московської, української, галицької як складників спільної російської літератури…[3]

  Іван Франко
  •  

З перемогою Майдану, зразу після зміни олігархічного режиму, було озвучене гасло «Єдина країна/Единая страна», яке стало символом нової політики, в тому числі мовної. Гасло досить цікаве. Не нове. Воно продовжує колонізаційну політику Радянського Союзу. В брежнєвські часи була мета створити нову історичну спільність — совєцький народ, базовану на соціалістичній культурі. Народ національний за формою і російський за змістом. Зараз «Єдина країна» — національна за формою. А за нею йде зміст, російське наповнення — «Единая страна». Про присутню в Україні практику змішування двох мов, якої нема в жодній відомій мені країні. Коли одна програма ведеться одночасно двома мовами і створює мовний і психологічний поділ у того, хто її слухає, тобто лінгвістичну шизофренію.[4]

  Юрій Шевчук, мовознавець

Примітки[ред.]

  1. Крип'якевич, с. 224
  2. Крип'якевич, с. 253-254
  3. Фаріон, 2015, с. 47
  4. Перемога Майдану підвела до витка русифікації: викладач Гарварду Юрій Шевчук. Архів оригіналу за 2015-06-10. Процитовано 2015-06-08.

Джерела[ред.]

  • Крип'якевич І. П. Історія України. — Львів: Світ, 1990. — 520 с.
  • Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV-XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива: монографія / І. Д. Фаріон. — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. — 656 с. — ISBN 978-617-607-718-3