Мирослав Шкандрій

Мирослав Шкандрій

Стаття у Вікіпедії

Миросла́в Шкандрі́й (англ. Myroslav Shkandrij, нар. 17 березня 1950, Велика Британія) — канадський літературознавець і мистецтвознавець українського походження.

Цитати

Агентура, звісно, є, і вона потужна, але не треба впадати в параною. Багато людей зі здоровим глуздом хочуть допомагати українцям. Україна сьогодні — важливий геополітичний чинник. Виникає запитання: чому досі на Заході так мало україністів і чому Україну так погано розуміють? Це вагомий аргумент і перевага для українців, які бажають здобувати й далі наукову освіту в міжнародних університетах. Але я скажу так: російська літературу варто вивчати й розуміти, а не боятися й утікати від неї. Завжди агітую за те, що найцікавіші науковці — ті, які критикували цю культуру, які розкривали шовінізм, націоналізм, спотвореність російської культури. Завдяки йому ми починаємо розуміти, як імперське мислення спотворило психологію людей і чому сьогодні ми маємо Путіна та війну.

Важливо зрозуміти, як українці сприймають ситуацію. У західному світі точаться дискусії щодо взаємодії з російськими вченими. На мою думку, якщо людина ясно й недвозначно виступає проти Путіна, проти російського вторгнення й за те, щоб російські війська вийшли з України, то з нею можна говорити. Однак, коли позиція людини неоднозначна, їй не можна надавати можливості висловлювати свої погляди разом з українцями. Вона не повинна мати авторитету в цій дискусії.

Гадаю, що завдання українських науковців і науковиць — пояснювати, подавати нові матеріали, розказувати історію українського мистецтва, біографії художників. Мій підхід у книжці про авангард був такий: якщо художник чи художниця заявляє, що він/вона українець чи українка або їхні твори причетні до української традиції, до українського руху, або вони беруть участь у мистецькому процесі разом з іншими українцями, тоді їх можна й треба включати до поняття український авангард. Що більше ми будемо про це казати, писати, пояснювати, то більше людей приставатимуть до нашого погляду. За останні 25 років українцям удалося утвердити на Заході думку, що вони були провідні в авангарді, що багато найяскравіших, найталановитіших постатей формувалися саме в українському культурному контексті.

Коли починав досліджувати авангард 1910–1930 років, українських митців у ньому, на Заході справді не було великого зацікавлення в цій темі. Деякі люди не звертали увагу на ідею існування українського авангарду, а далі робили те, що завжди: казали про цих людей як про росіян, як про частину російського авангарду. Ситуація почала змінюватися 2014 року, коли музеї, куратори, науковці відчули певний спротив з українського боку, і ще більше змінилася після 2022-го. Уже сьогодні в багатьох музеях пишуть про художників чи авторів, що це українець українка, або родом з України.

Мене цікавить не тільки політика деколонізації, а також історія українського соціалістичного руху. Фактично всі ці соціалісти, соціал-демократи, соціалісти-федералісти творили революцію 1917–1920 років. Вони героїчно боролися за Українську Державу. Ми повинні зрозуміти, що ці діячі були незаслужено забуті пізніше, коли прийшло наступне покоління, яке звинуватило їх у поразці революції. Вони, по суті, боролися за національне визволення, і тут можна пояснити, що це був емансипаційний проєкт, такий самий, як і в інших країнах світу. На жаль, був період, коли праві кола боялися фемінізму, боялися деімперіалізації. Їм здавалося, що це якось нелояльно до західного світу. Але цей час минув, і я думаю, в українській історії є багато цікавого, що можна використати в теперішніх розмовах. В’ячеслав Липинський казав, що його зацікавила велич української історії. Іван Лисяк-Рудницький повторював, що українська історія варта того, щоб її досліджувати й захоплюватися нею.

На багатьох факультетах славістики й східноєвропейських студій викладали тільки російську мову, російську літературу. Усе інше було другорядне й невидиме. Це було зумовлено потужним впливом Росії та Радянського Союзу. Захід боявся їхніх досягнень: запуску першого супутника, польоту першої людини в космос тощо. У Кембриджському університеті я, наприклад, вивчав російську літературу й французьку мову, бо навчався на факультеті сучасних мов і літератур та ніде не було можливості вивчати українську. Уже в Торонтському університеті були і курси, і професори-українці, і українознавство.

На момент першого виходу книжки Україна ще не фігурувала в цьому дискурсі, дуже мало науковців казали про Україну в цьому контексті — Марко Павлишин, Тамара Гундорова, пізніше Віталій Чернецький. Але моя книжка, перевидана українською вдруге, дістала нове дихання й широкий резонанс під час повномасштабного вторгнення. Я побачив, що прийшов час на друге прочитання теми й знову повернувся до досліджень. Це ще одне пояснення, чому мене зацікавила робота в проєкті «Український деколоніальний глосарій». — Про монографію «В обіймах імперії. Література й імперський дискурс від наполеонівської до постколоніальної доби»

Постколоніальний дискурс виник у 1990-х. З новою силою вибухнув на початку ХХІ століття. Цю дискусію очолювали Африка, Азія, Південна Америка — країни так званого Глобального Півдня. Але українці, східноєвропейці також почали долучатися до дискурсу, бо він актуальний для аналізу Східної Європи й країн, які входили до складу Російської імперії. Найперше завдання для українських науковців — опанувати цей дискурс повністю, зрозуміти, звідки він почався та які засоби використовує. Так само як і дискурс про фемінізм, гендерні студії, які поширені в усіх університетах світу. Дотепер Російська імперія не була подібно представлена.

Українці ж можуть багато що додати, адже мають історичні відносини з Росією, добре розуміють психологію росіян, російську літературу, і, зрештою, вони потерпали за часів Російської імперії, сталінізму й потерпають досі. Це не тільки про економічне чи політичне пригноблення, а також історія психологічного підкорення. Тому українці мають перевести аналіз російського імперіалізму в ширшу деколоніальну дискусію. Але й тут є перешкоди, які треба подолати. Ідеться про те, що в деяких країнах світу панує думка, що європейські чи «білі» країни не мають права на деколоніальний дискурс. Дуже часто це пов’язано з антиєвропейськими чи антиамериканськими настроями. Це помилка, бо й «білі», європейські чи північноамериканські дослідники розкривають багато цікавих аспектів, а тому збагачують дискурси в різних кінцях світу.

Я думаю, що такі ініціативи, як «Український деколоніальний глосарій», RUTA, дуже показові. Вони демонструють, що у світі багато змінюється. 3 моїх спостережень, у славістичних департаментах на Заході — у вивченні історії, політики, літератури — є намагання дивитися ширше, переглядати попередні підручники історії та відходити від російськоцентричного погляду.

Я, наприклад, кажу, що ми не можемо зрозуміти Росію без України, не можемо зрозуміти російську літературу без України. Уживання слова «російське» заплющує очі на те, що велика частина цієї культури була про Україну або створена українцями. Не можна зрозуміти ані більшовизм, ані марксизм, бо був український марксизм, український більшовизм — і вони відрізнялися.

2023 року я видав книжку про українську дивізію «Галичина». І тут, у канадському парламенті, одночасно вибухнув великий скандал спричинений присутністю колишнього дивізійника під час візиту Зеленського. 2024 року довелося давати багато інтерв’ю, щоб пояснювати людям: навколо цієї дивізії було і є багато міфотворчості, як і взагалі навколо української культури, української політики, історії. Процес деміфологізації дуже потрібний. Він відбувається сьогодні, i я намагаюся брати в ньому участь.