Русини відрізняються від поляків мовою, письмом, привичками і церковним обрядом[1].
— «Меморіал руської нації для з'ясування її становища», австрійське офіційне видання, опубліковане після т. зв. «Весни народів» (1848)
О кôлько зъ часописій нашихъ слѣдно, то академики народовцѣ ведуть завзяту борбу въ Вѣдни, Краковѣ и Празѣ съ акад. старорускои партіи! Найгôрше то, що переважна часть не хоче ся звати Русинами, але «Украинцями»! […] Чому? Хиба щобы не було Руси? Поляки такожъ того хочуть! Мѣсто заховувати ся поважно мѣжъ чужими людьми, дурть ся якъ жаки, та осмѣшують ся, тай тымъ справу універзитету[2] псують! Кто схоче нашу справу поважно трактувати, скоро ми самû такъ поважно недумаємо! Русь була бѣдна тай и є — черезъ своû власнû дѣти! (1902)[3]
— отець Михайло Садовський, парох с. Молодків
Зачєли всї люде говорити, що то вже попи хотє віру скасувати нашу давну, бо в нас говорє так, що доки писанки пишут и доки колєдники ходє, то доти і наша віра руска буде на світі[4].
— Петро Шекерик-Доників, гуцульський етнограф («Як відбувають ся коляди у Гуцулів», Львів, 1914)
Яке ім'я ваше, мої рідні браття?
По якім знамени світ вас буде знати?
Котре се могуче слово, що має свідчити
Що ми всі — дебудь на світі —
Одної матери діти?
Браття мої, яким ім'ям маю вас називати?
Всі народи хвалять ся своїм славним ім'ям,
Котре в одну силу міліони лучить,
І за кожду одиницю міліонами ручить –
Браття мої! Яким ім'ям похвалитись нам?
…
Перед віками наше сонце зайшло:
Ми — безіменний народ, безправне живло!
Як росте запущений сад
Без догляду, без господаря —
Так ріс наш рід.
…
Русич, Русин, Руснак, Малорос,
Червонорос, русский, Югорос,
Хохол, Українець —
О браття мої! Які назви в нашій великій сім'ї
Не виростали?
…взагалі все, що українці здатні про себе повідати, — то як, і скільки, і на який спосіб їх били: інформація малоцікава для сторонніх, одначе, коли більше нічого ні в родинній, ні в національній історії не нашкребти, то мало-помалу звикаєш пишатися саме цим…[5]
— Оксана Забужко, «Польові дослідження з українського сексу»
Коли українців зводять до вишиванки чи до етнографії, або тільки до «садка вишневого коло хати», не враховуючи всіх інших безкінечно багатих і множинних форм виявлення українськості, включно з модерними, авангардовими, космополітичними – це колоніальний підхід. Він спрямований на те, щоб змусити людей втратити саму волю бути незалежною самодостатньою політичною спільнотою[6].
Наші люди мають таку історичну традицію: голодомори, війни змушували їх ставитися до проблеми харчування трішки не так, як це роблять в інших країнах… Німці їдять трішки інакше, в них інший раціон. Їхня культура харчування надзвичайно відрізняється від нашої. Враховуючи те, що ціни на продукти в Україні та Німеччині приблизно однакові, вони їдять менше не тому, що у них немає можливості, а тому що культура така. І звичайно тому вони витрачають менше порівняно з нашими людьми.
— Андрій Рева, міністр соціальної політики України, в ефірі 112 каналу, 8 серпня 2017[8][9]
Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.[10] — «Записки українського самашедшого»
— Ліна Костенко
Щось підказує, що ми з ними не просто не «брати», але навіть не далекі родичі.
Українці — поліфонічна нація. Ми неймовірно багаті в межах самого українства — гуцули і поліщуки, лемки і слобожанці, галичани і полтавці — кожен зі своїми говірками, рецептами, менталітетом. Наші маленькі «генії місця», що зачаїлися у місцевих традиціях кожного окремого міста і села, разом формують неповторне поліфонічне звучання цієї землі[13].
Українців робить українцями насамперед їхня мова, подобається це комусь чи ні. Це не лише незаперечний факт української історії і сьогодення, це логіка, яка присутня в історії кожної іншої модерної нації. Без мови українці перестають бути українцями і стають кимось іншим, і це теж факт[14].
— Юрій Шевчук
Як ото у весільні скрині клали зо два десятки сорочок, рушників, декілька разків щирого намиста, то на самому дні наших весільних скринь — біль і страх, що розстріляють, розкуркулять, вивезуть на Сибір, заморять голодом тільки за те, що ти — українець[13]
Скажіть мені, рідні мої Українці,
я́к хочете щастя?
Я дам вам причастя
з горобинової брості,
щоб не ломило кості,
щоб робота йшла з душі
у правші і лівші,
щоб на пісню виходив труд
з одовсіх оруд!
А буде гірко – залатайте дірку!
Не губіться ніколи!
Не ходіть по колу!
Біжіть прямо й прямо
до святого Храму![16]
Українська народність склалася в найглибших основах своєї національно-культурної індивідуальності за час блискучого, хоч і короткого розквіту самостійного політичного життя Галицько-Волинської РусіРомана Мстиславовича — «самодержця всія Русі» — і його знаменитого сина, «короля Галицького» Данила.
Украинская народность сложилась в глубочайших основах своей национально-культурной индивидуальности за время блестящего, хотя и краткого расцвета самостоятельной политической жизни Галицко-Волынской Руси Романа Мстиславича «самодержца всея Руси» и его знаменитого сына «короля Галицкого» Даниила…
— Олександр Пресняков, російський історик (Пресняков А. Е. Украина // Вестник культуры и политики. 1918. № 9.[17])
Для путіна українці не менш небезпечні, ніж НАТО. І це просто неймовірно, як ситуація змінилася. Уявляю, що він очікував швидкого успіху в Україні, бо інакше він не пішов би на той ризик, на який пішов[18].
— Карл фон Габсбург, австрійський політик та нинішній глава дому Габсбургів
До українців ставлення – як до людей, котрі раптом почали творити свою державність, чогось прагнуть. Усі хочуть мати роботящих українців, які не становлять проблем. Це все одно, як би ви зайшли у свій улюблений курятник взяти пару знесених яєць, і бачите, що кури починають поводитися як гірські орли. Безумовно, ви на них ображаєтеся, починаєте ненавидіти. Бо те, що ти можеш пробачити орлу, у крайньому разі вороні, то зовсім не готовий пробачати курці. Від курки ти просто хочеш яєць. От саме так виглядає українофобія. Тобто, звісно, нас по-іншому не люблять, ніж, скажімо, не люблять євреїв[19].
Та, до речі, росіянам треба віддати належне: вони ненавидять усіх, з ким стикаються, але українців особливо. Тому що звикли сприймати українців як природного донора, а коли їм перерізали трубку, по якій наша кров перетікала туди, то вічно хвора російська нація сприйняла це не тільки як виклик, але як навіть смертельну образу[20].
Українці з-поміж майже сотні пропозицій обрали ім'я Берегиня для зірки HAT-P-15 у сузір'ї Персея[21].
— BBC Україна
Зовсім недавно українська інтелігенція захоплювалася тим, як Джамала спілкується українською. І всі ми чуємо, як досконало володіє мовою Рефат Чубаров... А самі ми, українці, можемо заговорити кримськотатарською? Більшість із нас знає хоч одне слово рідною мовою Джемілєва і Джамали? А було б непогано, аби ми вміли звернутися до кримських татар близькими їм словами...[22]
Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі «Дні Турбіних» — я бачила в Москві. Ах, мої ви милі, «Дні Турбіних». Це ж така розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви… Грубі, дикі мужлани![23] — Третя дія, 7.
— Тьотя Мотя (Мотрона Розторгуєва)
Рина Мазайло: Молю тебе, благаю — закохай! Уля Розсохина: Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку? Рина Мазайло: З якого? Уля Розсохина: Так. Рина Мазайло: З українського. Уля Розсохина: Не розумію. Як це? Рина Мазайло: А так, що тільки з українського. Уля Розсохина: Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український. Рина Мазайло: Ха-ха! Ти дурна! Уля Розсохина: Серйозно? Рина Мазайло: Серйозно дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в нього другого боку нема, що він кругом український.[24] — Перша дія, 3.
Рина Мазайло: Можна буде ще дядька Тараса з Києва. Лина Мазайло: Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався?! Там такий, що в нього кури по-українському говорять.[25] — Перша дія, 7.
Тьотя Мотя: І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина? Мокій Мазайло: Я — українець! Тьотя Мотя: Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни? Мокій Мазайло: Вони такі росіяни, як росіяни — українці… Тьотя Мотя: Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка… Мина Мазайло: Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія. Тьотя Мотя: Хто вони такі? Якої нації люди, питаю? Мина Мазайло: Частина — наші малороси, себто руські… Тьотя Мотя: Ну? Мина Мазайло: А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки! Тьотя Мотя: Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так? Дядько Тарас: Зрозуміла, слава тобі господи, та, жаль тільки, задом…[26] — Третя дія, 7.
Мина Мазайло: А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб зробити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади. Дядько Тарас: Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю! Мокій Мазайло: Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто? Тьотя Мотя: А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.[27]
<…> Дядько Тарас: Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців. — Третя дія, 7.
Куліш М. Твори: в 2 т. — Київ: Дніпро, 1990. — Т. 2. — 608 с. — ISBN 5-308-00654-7
Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV-XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива: монографія / І. Д. Фаріон. — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. — 656 с. — ISBN 978-617-607-718-3
Національна ідентифікація українців Галичини у XIX — на початку XX століття (еволюція етноніма) / наук. ред. І. В. Орлевич; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; Інститут релігієзнавства — філія Львівського музею історії релігії. — Львів: Логос, 2016. — 320 с. — ISBN 966-7379-85-8
