«Листи без адреси» — видана у 1967 році перша поетична збірка української поетеси з Канади Віри Ворскло.
|
І будеш ти для мене завжди — казка,
В якій нема початку і кінця,
Але у ній є вірність, ніжність, ласка,
У ній любов збережена уся.[1]
|
|
|
|
|
|
Яке чуже життя іскристе,
Яке чуже життя п'янке!
А наше, мов пожовкле листя,
Здається, зовсім не таке.[2]
|
|
|
|
|
|
Та щастя я секрет відкрию:
Щасливим треба вміти буть,
Ховать нещасть всі веремії,
А щастя іскорку роздуть.[2]
|
|
|
|
|
|
Коли в тебе гарний настрій,
Скрізь тоді на світі щастя.[2]
|
|
|
|
|
|
О, люди, люди всі на світі
Зло часто роблять за добро,
Не роздають діл добрих квіти
І даром не дають тепло.[3]
|
|
|
|
|
|
Кожна клітка є в'язниця,
Хоч була б і золота.
Як щаслива буде птиця
Крила є, а не літа?[4]
|
|
|
|
|
|
Щоб до сонця буть подібним,
Мало тільки мерехтіть.
Жару в серці ще потрібно,
Треба вміти щиро гріть.[5]
|
|
|
|
|
|
Любити краще без надії,
Ніж зовсім в світі не любить,
І кращі є барвисті мрії,
Ніж дійсність, що мертвечо спить.[6]
|
|
|
|
|
|
О, ні, любови не створити.
Вона не твір є людських рук.
Як мерехтіння самоцвітів,
Вона від сонця й сонця друг.[6]
|
|
|
|
|
|
І мова — запашна калина,
Яку мороз не зміг убить,
Співає пісню журавлину
Про солов'їну нам блакить.[7]
|
|
|
|
|
|
Я люблю, коли все оживає,
Водограями грають сади.
Значить, смерти на світі немає:
Є спочинок для сонця й води.[8]
|
|
|
|
|
|
Люблю, як сонце люблять квіти,
Як мати любить немовля.
Люблю, бо ти одна на світі
Моя розспівана земля.[9]
|
|
|
|
|
|
На землі є сила невідома,
Зветься сила та: свята любов,
І вона мене додому кличе
І дурманить, і хвилює кров.[9]
|
|
|
|
|
|
Мово ти моя співуча,
Ти хмельніш вина,
Мова солов'їв жагуча —
Не гарніш вона.[10]
|
|
|
|
|
|
А наше щастя мріє в житі,
У співі стиглих колосків,
Де найгарніше все на світі:
Пісні і мова, і казки.[11]
|
|
|
|
|
|
Хоча б ми обійшли півсвіту,
Ми б не знайшли таких гаїв,
Де так барвисто квітне літо
І так щебечуть солов'ї.[11]
|
|
|
|
|
|
Не заздрю я, що ти живеш в палаці
І з золота у тебе кожна річ.
У мене день співа блакитним щастям,
І світиться зеленим щастям ніч.[12]
|
|
|
|
|
|
Обличчя людини — це тільки омана,
Бо справжнє обличчя людини в душі.[12]
|
|
|
|
|
|
Хочби всі я вивчила притчі
І кидала біднім гроші,
Не вгледжу я Бога обличчя,
Бо треба любови в душі.[13]
|
|
|
|
|
|
Гей, гей, українче в Канадських лісах,
В Карпатах, Зеленому Клині,
Ти мусиш творити в житті чудеса, —
Служити своїй Україні.[14]
|
|
|
|
|
|
Малюєм ми щастя, як пісню,
Кохання малюєм з прикрас.
Вони не подібні на дійсність,
А тільки подібні на нас.[15]
|
|
|
|
|
|
Хай живе вже краще мрія,
Коли дійсносте нема.[16]
|
|
|
|
|
|
Я люблю не стан чудовий,
Не відвагу й бариші,
А люблю за щире слово,
За красу в твоїй душі.[17]
|
|
|
|
|
|
Даремно уяву чиюсь полонить,
Коли хтось уяви не має.
Даремно страждати, даремно любить,
Коли хтось любови не знає.[18]
|
|
|
|
|
|
Дороги до щастя тернисті,
Дороги до щастя важкі.[19]
|
|
|
|
|
|
О, доле, чому не ласкава,
Чом пляни ламаєш, як хмиз?
Щоб жити було нам цікаво,
Бо щастя є в крапельках сліз.[19]
|
|
|
|
|
|
Не страшно вмирать за свободу
Без сліз, нарікань, каяття,
Бо мусить хтось жить для народу,
Його захищати життя.[20]
|
|
|
|
|
|
Ніж бути рабом без'язиким,
Безславним довічним тяглом,
Буть краще героєм великим, —
Іти у віки напролом.[20]
|
|
|
|
|
|
Ти, любове, не заманюй,
Не оп'янюй почуття.
Можна вчадіть від кохання
І проспати все життя.[21]
|
|
|
|
|
|
Що ж що раби? Наш дух не зна покори,
Нас винищить дощенту не змогли,
Ми все перенесли: наругу, війни, горе,
Хоч ми раби, та ми перемогли.[22]
|
|
|
|
|
|
Бо океан предивні має чари:
Торгівлі вчить, хоробрости й краси
І кидає у бурі, і у хмари,
І здобувати вчить, а не просить.[22]
|
|
|
|
|
|
Навіщо турбуюсь так часто
Про гроші дурні кожен раз,
Та ж спокій найбільше є щастя,
Життя — це ж є щастя для нас.[23]
|
|
|
|
|
|
Як мусить бути — знає Бог,
Чи золоте чи срібне.
Якщо Він щось нам не дає,
Те, значить, непотрібне.[23]
|
|
|
|
|
|
Океану б'ють акорди:
«Я награюсь досхочу,
І тебе, людино горда,
Я молитися навчу!»[24]
|
|
|
|
|
|
Усі слова на світі зовсім зайві,
Коли душа сміється і співа.[26]
|
|
|
|
|
|
Любов так легко загубить і знищить,
Але так важко є її знайти,
Тому її потрібно найпильніше,
Немов велику таїну, берегти.[26]
|
|
|
|
|
|
Єдиним словом можна знищить, вбить,
Єдиним словом можна воскресить.
Ми сієм чорне й біле слів зерно:
Із нього родить і добро, і зло.[27]
|
|
|
|
|
|
Я стріч боюсь, бо в них живе розлука,
Я стріч боюсь, бо в них живе любов,
А де любов, там зрада чорним круком
Чекає з серця пити свіжу кров.[28]
|
|
|
|
|
|
Ми загубились у життя дрібницях,
Поглянеш — і загублені роки.[29]
|
|
|
|
|
|
Люби в житті щось більше, ніж себе,
Щоб для жалів в душі не стало місця.[30]
|
|
|
|
|
|
Нещасний — хто закоханий в собі,
У кого сльози — грона винограду.
Що він нового може дать добі,
Коли собі не може дати ради?[30]
|
|
|
|
|
|
Ти пам'ятай: твої діла й слова
Творити можуть, будувати, нищить.[31]
|
|
|
|
|
|
Людино, пам'ятай, що ти — зоря,
Яка веде крізь темряву і світить.
І навіть і мільярд таких, як я,
Твоїх завдань не зроблять в цьому світі.[31]
|
|
|
|
|
|
Людина — це струмент музичний.
На ньому грає майстер-час.
Розлуки грають, грають стрічі
І пальці зради і образ.[32]
|
|
|
|
|
|
Грає доля гірше ката
Пазурями душу рве.
Мусиш жить, то і страждати,
Не страждає той, хто вмре.[33]
|
|
|
|
|
|
Всіх людей ми міряєм до себе,
Як людей стрічаєм ліпших нас,
То де треба навіть і не треба
Завдаєм їм болю і образ.[34]
|
|
|
|
|
|
Без любови гинуть діти:
Хирі, бідні, не ростуть,
Бо вони чутливі квіти
В сонця радості цвітуть.[35]
|
|
|
|
|
|
Подружжя — не музей, де все спокійно й тихо,
Де щастя, наче в казці, зацвіта.
Життя пульсує горем, болем, лихом,
В нім зрада, біль і чорна самота.[36]
|
|
|
|
|
|
Щасливі ті, хто стріти вміють зміни,
Втрачати вміють і творити мир.[36]
|
|
|
|
|
|
Найкращий лікар — це веселий настрій,
Він надає надхнення, юних сил,
А туга — це найгірше є нещастя —
Це найстрашніша із усих бациль.[37]
|
|
|
|
|
|
Не завжди може користь буть від ліків,
Коли душа втрача надхнення лет.
Цілюща сила є у слів велика,
І лікарем від туги є поет.[37]
|
|
|
|
|
|
Коли в сльозах бажаю я умерти,
То це з розпуки, тільки жартома.
Життя в мільйон разів є краще смерти,
Любови краще, слави і вина.[37]
|
|
|
|
|
|
Хто не зна гуцульські полонини,
Де душа із Богом розмовля,
Той не зна своєї України:
Дивна казка наша є земля. — «Карпати»[38]
|
|
|
|
|
|
Хто сказав, що ми є мертві,
Що про нас не знає світ?
Наш народ, як міт безсмертний,
І незломний, як граніт.[38]
|
|
|
|
|
|
Для людини тільки хліба мало
Треба щось для серця і душі.[39]
|
|
|
|
|
|
У громаді завжди веселіше,
У громаді меншає біда.[39]
|
|
|
|
|
Коли щастя сиплеться, мов з рогу…
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 5
- ↑ а б в Листи без адреси, 1967, с. 7
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 8
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 9
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 11
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 12
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 13
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 14
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 15
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 16
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 17
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 20
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 22
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 23
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 27
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 30
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 31
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 32
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 33
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 36
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 37
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 38
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 39
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 41
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 42
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 45
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 46
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 48
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 49
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 51
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 52
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 54
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 55
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 59
- ↑ Листи без адреси, 1967, с. 60
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 61
- ↑ а б в Листи без адреси, 1967, с. 62
- ↑ а б Листи без адреси, 1967, с. 64
- ↑ а б в Листи без адреси, 1967, с. 65
- Віра Ворскло. Листи без адреси. — Торонто: Гомін України, 1967. — 68 с.
