Соловей Елеонора Степанівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Елеонора Соловей
Solovej E.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Елеоно́ра Степа́нівна Солове́й (у дівоцтві Гончарик, с. Верхні Хологори Бричанського району, Молдова) — український літературна критикиня, літературознавиця. Доктор філологічних наук, професор. Членка Національної спілки письменників України. Членка Українського ПЕН.

Цитати[ред.]

  •  

Маємо культивувати інформаційну «перебірливість», навіть «снобізм»: тільки авторитетні й відповідальні джерела, в жодному разі не споживати «що попало», «що дають», усвідомлювати оту токсичність, не вештатися мережами навмання — там багато «зарази». З другого боку є небезпека замкнутися у своєму інформаційному «кубельці», затишно облаштуватися у колі друзів-однодумців. Такий собі інформаційний карантин. А як же ті співвітчизники, котрі споживають інформаційну отруту, котрі перемогли нас чисельно, відкинули на роки й роки назад і досі стоять на своєму? Опонувати їм конче потрібно, а для того, принаймні фахово, покликані люди мають заглядати й до тих смітників — знати ворога на ім’я та в обличчя[1].

  •  

Ми ведемося на корисливу пропаганду, споживаємо неякісний інформаційний продукт, дозволяємо маніпулювати нами, ніяк не виростемо з патерналістських уявлень: очікувань когось такого, хто прийде і все нам «порішає». І знаєте, такий «стан умів» напряму з нечитанням пов’язаний... А тим часом відійшли в засвіти наші мудреці з групи «Перше грудня» — Любомир Гузар, Євген Сверстюк, Мирослав Попович, Володимир Панченко. Якби вони залишалися з нами — хтозна, може, не опинилися б ми в ряду країн, які колись, до винайдення «політкоректності», неофіційно іменувалися «придуркуватими»[1]...

  •  

Насправді коло улюблених поетів у мене широке: Микола Зеров, Максим Рильський, Євген Плужник, Леонід Первомайський, Сава Голованівський, Василь Мисик, Ігор Муратов, Микола Бажан, Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Василь Герасим’юк, Маріанна Кіяновська, Мирослав Лаюк, Галина Крук — мушу зупинитися, хоч це далеко не всі. А ще бодай чільна трійця поетів-класиків: Шевченко, Леся Українка, Франко. Там стільки «недочитаного», там стільки всього резонує із сучасністю, потребує перечитання[1]! — Про улюблених поетів

  •  

Про тенденції саме останнього часу говорити складно: вони ще не цілком проявилися, з більшої відстані наші враження можуть не підтвердитися. Натомість триває вже багато років прикра роз’єднаність, «розшарованість» сучасної української літератури на осібні й несполучні між собою «тусовки». Дуже умовно позначмо це як «тусовку» Національної спілки письменників і теперішнього українського ПЕНу[1].

  •  

Свого часу всім здалося, що треба безоглядно перегорнути сторінку, відкинути все радянське, що там і нема нічого вартісного, лише корнійчуки та пізні тичини. Потім виявилося, що панорама цілої літератури та й культури загалом далебі не така безрадісна — і це незважаючи на страхітливі репресії! До того ж суттєво доповнили картину митці з діаспори. А проте тяглість так і не було відновлено, досі є любителі робити закиди письменникам тієї доби (не завжди навіть і ґрунтовані на фактах), демонстративне «нерозрізнення» їх стало ледь не правилом. А вони, натомість, таки доволі різні[1].

  •  

Стало ледь не модним зізнаватися в нечитанні, мало не хизуватися цим. Мені це особливо прикро не лише як людині «книжній» за фахом і за натурою: мої дитинство та юність припали на часи, коли мало не ціле суспільство читало, бібліотеки були місцем людним, а плакати у книгарнях запевняли, що «книжка найкращий подарунок», і з тим були на диво солідарні дуже багато людей. Але це було так давно, ще до телевізорів: вони ще тільки з’являлися, та й то, десь не в нас, і людство безжурно впустило їх у свої оселі[1].

  •  

Старомодним, либонь, можна вже проголосити й «золоте правило етики», та й саму етику заразом. Знаменний курйоз: суперпопулярний ізраїльський професор, автор світових бестселерів Юваль Ной Харарі у книжці «21 урок для 21 століття» один із «уроків» присвятив саме постправді, ілюструючи це явище російською анексією Криму. Однак у російському перекладі з відома автора путінську версію цих подій («іхтамнєт») було замінено... на Трампа, який, за підрахунками газети Washington Post, припустився неймовірної кількості неправдивих публічних заяв. Як мовиться, коментарі тут зайві[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg