Українська література

Матеріал з Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія

Украї́нська літерату́ра — література, написана українською мовою.

Цитати[ред.]

  •  

Можна сказати сміло, що від Ґаватовича [помер 1679 р.] аж до «Енеїди» народна українська мова в літературі держиться в одній і тій самій домені гумористично-сатиричного віршування.[1]

  Іван Франко
  •  

Найважливіші і найцінніші південноруські твори з кінця XVII і першої половини XVIII ст., зокрема праці історичні, хроніки, компіляції, переклади, щоденники, діярії тощо залишаються в рукописах, знаних тільки вузьким колам близьких знайомих авторів, переписуючись і переходячи з рук до рук або пліснявіючи в пилюці монастирських бібліотек. Таким чином збереглися, цілком чи в уривках, і аж у наші дні побачили світло денне такі надзвичайно важливі твори південноруської історіографії, як Густинський літопис, хроніка Граб'янки, історичний твір Самовидця, хроніка Величка.[1]

  Іван Франко, «Характеристика української літератури 16 – 18 століть» (1892)
  •  

Найдавніший період літератури на Україні був візантійсько-болгарський. Давній Київ був тодішнім літературним центром. Християнство поперед усього перейшло з Греції в Київ, а з християнством перейшло з Греції та з Болгарії і візантійсько-болгарське письменство. Болгарська книжність розвилася поперед усього на Україні: там появились твори київських митрополитів: Іларіона, Леонтія, Іоанна II, проповіді св. Феодосія Печерського, Кирила Туровського, літопись св. Нестора, поученіє Володимира Мономаха, «Руська Правда», «Слово о полку Ігореві» і т. д[2]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини. (Сьогочасне літературне прямування)».

  Іван Нечуй-Левицький
  •  

Такі дужі таланти, як Чарльз Діккенс та Теккерей в Англії, Ф. Шпільгаґен та Авербах в Німеччині, Еркман-Шатріян, Флобер, Доде та Золя в Франції, зовсім затвердили літературу на реальному, національному і, потроху, на народному ґрунті.
Українська література йде сією стежкою з самого початку XIX віку, стала на сю дорогу ще тоді, як в великоруській літературі не було й мови про національність та народність. Котляревський, Квітка, Артемовський писали чистим народним язиком, брали сюжети з народного бита ще до того часу, як один українець Гоголь тільки що закладав своїми творами реально-національну й народну літературу в Великоросії, а другий український геній Шевченко вже виявив в своїх творах національно-народне прямування в таких рельєфних фарбах, яких ми не бачимо в великоруській літературі і навіть в європейських літературах[2]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини. (Сьогочасне літературне прямування)».

  — Іван Нечуй-Левицький
  •  

У вчителів і учнів тієї школи [Петра Могили] в другій половині XVII ст. бачимо дивну мовну строкатість, яка, що б там не було, свідчить про послаблення того сильного народного почуття, яке почало було вироблятися в період перед 1648 роком, Одні, як Ґізель, застосовують поруч із польською лише церковну мову, інші пишуть тільки по-польськи, ще інші, як Ґалятовський, поруч із польською застосовують лише південноруську літературну мову, ще інші, як козацькі літописці, пишуть виключно останньою, або ж, як Єрлич, тільки по-польськи, чи, як автор Густинської хроніки, лише по-церковному. Ця строкатість, на велику шкоду для правильного розвитку літературної мови Руси, триває до кінця XVIII ст., коли одна частина українських письменників схилилася до витвореної тим часом російської мови, а друга рішуче переходить на бік чистої народної української мови.[3]

  Іван Франко, «Характеристика української літератури 16 – 18 століть» (1892)
  •  

Хоч відсунена від друку [південноруська література], в ХVIII ст. не тільки жила в рукописній традиції, але саме завдяки тому наблизилась до народу, стала власністю широких верств, перелиттям старого скарбу книжного добра служила потребам народу і приносила йому трохи нового бодай формою, якщо не змістом.[4]

  Іван Франко
  •  

Я взагалі вважаю, що назвою «українська література» треба означати не тільки все, що друкується українською мовою, але також усе, що, хоч видається російською, польською та іншою мовами, але належить авторам-українцям і являється витвором українського духа. Особливо це стосується творів про Україну, або з українського життя писаних[5]. — у вступі до «Покажчика»

  Дмитро Дорошенко

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV-XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива: монографія / І. Д. Фаріон. — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. — 656 с. — ISBN 978-617-607-718-3