Крук Галина Григорівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Галина Крук
KrukForum2015.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Гали́на Григо́рівна Крук (нар. 30 листопада 1974, Львів) — поетка, літературознавиця, перекладачка. Членкиня Асоціації українських письменників (2001) та Українського ПЕН. Переможниця Літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя» (1997), лауреатка премії «Гранослов» (1997) та видавництва «Смолоскип» (1997).

Цитати[ред.]

  •  

Вірш часом виникає як спонтанна реакція на те, що відбувається. Це дуже архаїчна функція епічної поезії – бути свідченням чогось, свідчити про світ. Поет реагує в доступний йому спосіб – свідчить про те, свідком чого став[1].

  •  

В моїх віршах від початку було багато думки, якогось усвідомлення. Бо складаєш слова не для того, щоб прикрасити світ, а швидше навіть зіштовхуєш ці світи лобами, щоб видобути маленьку іскру, яка щось у тобі освітить. Люблю поезію саме за ці внутрішні інсайти[1].

  •  

Для мене творчість – це про пошук. Якшо поезія нічого нового не відкриває, ніякого вікна всередині людини, ніякого потаємного ходу, то це не поезія[1].

  •  

З літературних образів міста мені близький урбаністичний Львів Богдана-Ігоря Антонича, але, наскільки знаю, він теж намагався виходити за рамки цієї романтичної «львівськості». Усі наголоси він перевіряв у словниках. Боровся з тим, щоб його поетична мова не звучала як галицька говірка[1].

  •  

Коли майже сорок років живеш на одній і тій же вулиці, в одному і тому ж будинку, то знаєш не одне покоління сусідів. Тут прийнято вітатися і питати про здоров’я батьків, деякі продавчині пам’ятають тебе малою, а в молоді можна впізнати риси їхніх батьків, із якими ходила до школи. Це неймовірне відчуття, не хотілося б це втратити[1].

  •  

Львів у мене під окресленням «місто без назви». Хоча насправді більшість моїх віршів відбуваються на вулицях Львова, іноді дуже тісно прив’язані до конкретного місця – як то зупинка біля пам’ятника Шашкевича (де багато років читав свою газету пан-без-ліжка) чи вікно на вулиці Дорошенка, в якому багато років підряд сиділа древня бабуся і з дитячим інтересом дивилася на людей (пані з вулиці Сикстуської)[1].

  •  

Львівська поезія 90-тих була доволі манірною і кокетливою, у ній було чимало містечкової романтики. Поетизація і «п’ємонтизація» Львова, та ще й писали про нього щедро приправляючи текст «філіжанками чорної кави», «львівськими трамваями» і ще чимось таким. Я намагалася цього уникати або іронізувати над цим, бо живий Львів – інший[1].

  •  

Людина сама по собі мала і обмежена в часі й просторі. Має своє дуже коротке (щодо вічності) життя. Мене завжди інтригувало, як у ній може поміщатися так багато. Вона може бути геніальною, переживати велику трагедію чи радість. І цей людський вимір усього, включно з Богом, дуже бароковий. Мені дуже близька думка, що в кожній людині є діра розміром з Бога[1].

  •  

Мені важливий цей живий, незаполірований Львів, зі східцями у внутрішньому дворику, які не ведуть ні до яких дверей. Львів як палімпсест, метафора. Як засипаний підземний хід, у якому і страшно, і страшно цікаво. Львів як зворотній бік поштівки, на якій написане щось зовсім неважливе, каракулями, мішанкою мов, а навіть з помилками[1].

  •  

Мені подобається барокове світовідчуття: людина і стихія, людина на роздоріжжі. Воно мені близьке внутрішньо. У бароко дуже багато чуттєвості, емоційності. А ще – парадоксальності і протиріч[1].

  •  

Мені подобається, коли відреставрують якусь браму, відновлять ліпнину і ти бачиш, наскільки Львів красивий.
Але надто багато речей зникло безслідно – прохідні двори, в яких ми бавилися в дитинстві, нічийні порослі деревами схили, з яких несподівано відкривався вид на пів міста. Занадто багато[1]...

  •  

Смерть завжди мене непокоїла, здавалася дуже нелогічною – навіщо давати людині таке довершене тіло, якщо врешті-решт воно зазнає руйнування, старіння і знищення. Напевно, з потреби якось примирити себе зі смертю я й прийшла до бароко[1].

  •  

Холодне розумування без емоції – теж ні про що, Думка як нитка, а емоція – голка, емоція дозволяє проникнути всередину, зачепити, вивести на інший бік полотна, перейти від конкретного до загального[1].

  •  

Хтось із критиків закидав мені, що в віршах я часто звертаюся до Бога, що це такий прийом. Але це не так, Бог для мене часто це адресат в розмові, з якої я хочу зрозуміти щось важливе. Як вища сила, як те, що більше від мене, як той, хто надає сенс[1].

Цитати з віршів[ред.]

  •  

сядеш собі, сидиш, зриш, як вариться риж,
як світанковий беж перетікає в дощ,
що ж – мАла ти свій Париж,
згадуєш Мулен Руж, та поламав свій спис
Дон Жуан, ну а хто ж?
[...]
не вистачить муліне для всіх тих весняних руж
трохи залиш на без (кажуть тепер – бузок).
вушко голки глухе, хочеш вселити, а не...
і знаєш, що вже – по всім. та добре б – іще разок[1]!
Пані з вулиці Сикстуської

  •  

Літнє кафе на розі у місті без назви.
Не годуй голубів, бо звикають, а будеш іншим.
Гіркуватий джин-тонік. Ніколи не вір у справжнє.
Остаточне. Краще надламуй солоні вірші.
Любиш те, що триває: літнє кафе на розі,
пару самотніх людей за столиком справа...
Стільки часу, аж чуєшся птахом чи з бронзи
божичем літа із поглядом зеленкавим.
Пий джин-тонік. Кажуть, проходить вічне[1].

  •  

Боже,
якщо ти планував мені стільки всього
треба було дати мені нерви, як корабельні канати
треба було мені дати шкіру огрублу, як парусина
треба було мені дати серце важке, як якір

щоб отак кинув його за борт –
і жодні хвилі його не зрушують з місця

у відкритому морі
у відкритому як рана морі[1]

  •  

cказати собі чесно, якомога чесніше,
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших -
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.
[...]
сказати собі:
я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я – остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я – тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я – цей народ
я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,
отже, я починаю від себе – я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями[1]

  •  

мушу зізнатися, Боже, що не вмію жити
на цьому світі, а як на тому – іще не знаю
пробувала, старалася, ходила до школи,
навіть траплялося по дурості вчити інших,
вторила за кимось: жити значить вмирати
мушу зізнатися, боже, що не вмію вмирати,
а найгірше – не хочу
світ такий гарний – дерева, хмари, навіть комахи,
у всьому доладність,
люди довкола такі цікаві, кожен – як книга,
мушу зізнатись,
книг не перечитала навіть тих, що в програмі
не знаю імен багатьох дерев і пташок не розрізняю
за співом[1]
Сповідь розгубленої

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg