Первомайський Леонід Соломонович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Первомайський Леонід Соломонович
Первомайський з дружиною.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Леоні́д Соломо́нович Первома́йський (Ілля́ Шльо́мович Гуре́вич) (1908 — 1973) — український письменник, перекладач.

Цитати[ред.]

  • В путь вийшов я, веселий і безстрашний,
    І щастям заплатив за дар пісень, —
    І не забудеться мій день вчорашній,
    Коли настане завтрашній мій день.
(Післямова // С. 472)


  • В словах є кров. Вони живуть, слова.
    Твоє життя — не вигадана повість.
    Не вбити пам'ять. І вона жива,
    І поруч а нею не вмирає совість.


    Якщо і помилявся ти колись,
    І мертве серце било в мертві груди,
    Тепер прийшов останній суд — молись!
    Ні пільги, ні пробачення не буде.
(«В словах є кров» // С. 363)


  • Вірш починається не з звучання,
    Хоч і не може він не звучати.
    Вірш починається з твого мовчання,
    Коли ти не можеш більше мовчати.

    Вірш починається не з великої літери,
    А з великого болю, якого й не зміриш.
    Тільки тоді йому можна вірити,
    І тільки тоді ти йому віриш.
(«Вірш починається не з звучання…» // С. 364)


  • Дарма, що з смертю дозрівання схоже,
    Що в ньому є вже з небуттям злиття, —
    Спокійний будь: ніщо не переможе
    Нового в квітці зародку життя.
(«Є сили смерті й сили сотворіння…» // С. 399)


  • Душа поезії — не рима,
    Не брязкальце для диваків,
    її субстанція незрима
    Палахкотить поміж рядків.
(«Душа поезії — не рима…» // С. 365)


  • Є в поезії серця жорстокість нещадна
    Цілий вік свій ти гнеш задля неї горба.
    Ти її полонений. Вона повновладна
    Господиня, не найманка і не раба.
(«Є в поезії серця жорстокість нещадна…» // С. 364)


  • Є насолода в творчім реместві:
    Видобувать з душі слова живі,
    В їх óпорі знаходити опóру,
    Змагатись з ними в німоті нічній,

    Кривавитись, і вигравати бій,
    І здолувати їхню непокору.
(«Коли 6 мені корилися слова…» // С. 399)


  • Людина довго існувала в світі
    Без радості, без болю і стремлінь,
    І міліони літ були прожиті
    В постійній зміні людських поколінь.

    Вона навчилась звіра полювати,
    Все винайшла: і колесо, й весло, —
    Та довго не могла себе пізнати:
    Поезії у неї не було.
(Пізнання // С. 398)


  • Навчи мене, поезіє, терпіння.
    Я житиму і все переживу.
(«Навчи мене, поезіє, терпіння…» // С. 368)


  • Не віддам нізащо й ніколи
    Те, що болем здобув я сам, —
    Отієї, що очі коле,
    Правди я тобі не віддам.

    Не віддам ані перемоги,
    Ні поразки у боротьбі,
    Ні початку моєї дороги,
    Ні кінця не віддам тобі.
(«Віддаю тобі твою славу…» // С. 451)


  • Не думав я, що припаду колись
    До слів твоїх — до сліз, що пролились
    У вірші, наче в чашу ту прозору.
(«Не думав я, що припаду колись…» // С. 463)


  • Немає за поетами вини,
    Що книги, як і люди, помирають.
(Мертва книга // С. 415)


  • Немов по замінованому полю,
    Ідеш вночі по траверсу рядка.
(«Немов по замінованому полю…» // С. 455)


  • По спаленій землі не стелиться й спориш,
    Та вся вона твоя — і бідна, і широка…
(Давнє фото // С. 428)


  • Помирають убивці й спасителі людства.
    Я поет. Не хвилюйтеся. Я не помру.
(«Помирають міністри і полководці…» // С. 370)


  • Свій твір — життя, яке з нас кожний звик
    Лишати недовершеним нащадку,
    Геть перекресливши, мов чорновик,
    Переписати наново — спочатку?
(«Це помилка — не книги, не рядки…» // С. 367)


  • Скорившись застарілій сліпоті,
    Нелегко в русі днів збагнути сутнє.
    Вклякають над минувшиною ті,
    Хто віри позбувається в майбутнє.
(«І пил віків, і сон старовини…» // С. 401)


  • Собі поети право залишають,
    Всі інші відкидаючи права:
    Належати до тих, кого вбивають,
    А не до тих, хто холодно вбива.
(«Коли не замовкає…» // С. 370.)


  • Стань біля мене, стань, мій сину,
    Я прикрию долонею твої очі,
    Щоб ти не побачив своєї смерті,
    А тільки кров мою в пальцях на сонці,
    Ту кров, що й твоєю стала кров'ю
    І зараз вилитись має на землю…
(В Бабинім яру // С. 373)


  • Стережіться, поети, глибинного слова,
    Для якого не треба блискучих прикрас.
    Гіркота його вічна і ніжність раптова
    Мають силу цілющу і спалюють нас.
(«Є в поезії серця жорстокість нещадна…» // С. 364)


  • Що знаєш ти про час, — його частина,
    Його дихання найкоротша мить, —
    Ти, — певна розуму свого людина,
    Творець і жертва всіх його страхіть?
(До проблеми часу // С. 471)


  • Я відкидаю неминучість
    І тим порадникам скажу:
    А що, як творчість — це рішучість
    Перенестись через межу?
(«Межа є в кожному старанні…» // С. 402)


  • Як важко все життя до себе йти,
    Дивитись в небо, чашею пролите, —
    Спинятися, наводити мости
    І за собою зразу ж їх палити.

    Як добре знати, що тебе веде
    Твій власний шлях — єдиний із можливих,
    Що легші є, але нема ніде
    Таких упертих і таких щасливих.
(«Як важко все життя до себе йти…» // С. 445)

Джерело[ред.]

  • Первомайський, Леонід. Твори: В 7-ми т. Т. 1: Поезії / Упоряд. Сергія Пархомовського. Передм. Леоніда Новиченка. — К.: Дніпро, 1985. — 533 с.