Зеров Микола Костянтинович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микола Костьович Зеров
Mykola Zerov.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Мико́ла Ко́стьович Зе́ров (1890–1937) — український поет, літературознавець, критик, полеміст, лідер «неокласиків», перекладач античної поезії. Репресований.

Цитати[ред.]

  •  

Пише поволі, і, перше ніж сісти до столу, мусить перемагати досить сильну і самому неясну в основі відразу до писання[1]. — «Автобіографія», 1928 рік

Поезії, переклади[ред.]

  •  

Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога.

 
WikiQuote Laurel wreath green.png
Ця цитата була обрана цитатою дня 26 квітня 2016 року.

Леконт Деліль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахідне́ сузір'я
Зведуть тебе на справжнє верхогір'я.

(Pro Domo // С. 66)
  • Я знаю: ми — тугі бібліофаги,
    І мудрість наша — шафа книжкова́.
    Ми надто різьбимо скупі слова,
    Прихильники мистецтва рівноваги.
(Самоозначення // С. 67)
  • Братерство давніх днів, розкішне, любе гроно!
    Озвися ти хоч раз до вигнанця Назона,
    Старого, кволого, забутого всіма
    В краю, де цілий рік, негода та зима,
    Та моря тужний рев, та варвари довкола…
(Овідій // С. 81)
  • Вітай, замріяний, золотоглавий
    На синіх горах… Загадався, спить,
    І не тобі, молодшому, бринить
    Червлених наших літ ясна загрàва.
(Київ з лівого берега // С. 47)
  • Ти давню праосінь нагадуєш мені,
    Широколанний степ, бліді свічада ставу,
    Берегових грабів грезет і злотоглави,
    Повітря з синього і золотого скла
    І благодатний дар останнього тепла.
(Праосінь // С. 47)
  • Я від'їздив, і оком астролога
    Допитувався в зір — яка дорога
    Мене провадить у майбутні дні…
(Скорпіон // С. 47)

Присвяти[ред.]

  • Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об пором.
Стрічай, товаришу Хароне,
і з лихом, і з добром. (Василь Стус, «Пам'яті Миколи Зерова», 1977)[2]
  • Самітна, ти стоїш в чужій височині
І, до чужинної весь вік байдужа мови,
Мовчиш, рахуючи останні дні. (Максим Рильський, «Тополя», 1926)[3]

Про Зерова[ред.]

  •  

Зерова тривожили гіркі думки, занепокоєння і передчуття близької біди, мучили страшні сни... Нападки на нього набули характеру політичних доносів і звинувачень, чи то йшлося про переклади, чи оригінальні твори, чи то про критичну діяльність, чи лекції. Я ніколи не бачив Миколу Костьовича таким похмурим, як тої пори. Такі характерні для нього оптимізм, життєрадісність, здавалося, зрадили його. Він не скаржився, не шукав співчуття, але було видно, як важко йому жити. А він передбачав, що попереду буде ще гірше[1]. — «Родинне вогнище Зерових», Київ, 2004

  — Абрам Гозенпуд
  •  

...існувала, без усякого сумніву, й одверта заздрість, та навіть ворожість, декого з молодої радянської інтелігенції до працівників науки і культури старшого покоління, які дістали свого часу добру освіту, вільно володвли старими й новими мовами, а може, навіть і пишалися своєю широкою ерудицією, а дехто — то й своїми блискучими ораторськими здібностями. А М[икола] К[остьович] саме ж таким і був. Можна припустити, що дехто з його літературних «одноборців» просто боялися його. І навряд щоб хто з отих привселюдно переможених і покладених на обидві лопатки міг коли-небудь забути і подарувати йому свою поразку[4].

  — Борис Матушевський
  •  

М. Зеров був літературознавцем, що відчував живий пульс творчости й знав живий сенс фактів, хоч би де схоплених у принагідному висвітленні. Він дав нам справжні зразки наукової критики — точне розуміння слова і думки письменника, якого досліджував, точне знання творів, про які писав і які «в умі» тримав — і жодного сумнівного аргументу, квапливої гіпотези, однобічного судження чи позірних фактів, за якими губилося б головне[5].

  Євген Сверстюк
  •  

Не визнаючи це як своє завдання, у працях з історії літератури Зеров зламав народницькі канони українських класиків. У цьому сенсі завдання ставилося так само різко. як його ставили Євшан і «хатяни». Але основи деканонізації були іншими. Зерова цікавило не те, що «хотів» зробити той чи інший письменник, не його психологія, індивідуальність, «національна душа», свобода, воля тощо, а зміст текстів у контексті інших текстів, як українських, так і не українських, їхня відповідність чи невідповідність часові. Зеров чутливий до внутрішньої історії літератури, в якій не час чи бажання народу, а саме тексти породжують наступні тексти, отже чутливий до інтертекстуальності в широкому сенсі[6]. — «Дискурс модернізму в українській літературі»

  Соломія Павличко
  •  

У кожного великого поета є свій «шифр», свій «код», свій індивідуальний міфосюжет, свій архетип, якщо скористатися з Юнгового терміна. Іншими словами, його поетичний світ містить певну іманентно задану структуру, яка зовсім не обов'язково лежить на поверхні. Спроба хоча б частково витлумачити структуру цього творчого світу (якщо йдеться про спадок Миколи Зерова, ми, природно включаємо в нього і переклади, і літературознавчі та всі інші його праці — весь авторський контекст...) жодним чином не має на меті знаходження якогось одного спільного знаменника і не виключає інших підходів. Тим істотнішою видається нам можливість знайти певну провідну нитку в контексті всього зеровського доробку, ланку, що пов'язує різні — в тематичномі і жанровому плані — частини цього творчого світу[7]. — З післямови до «Українського письменства»

  — Михайло Москаленко

Джерела[ред.]

  • Зеров, Микола. Твори: В 2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 1.: Поезії. Переклади / Упоряд. Григорій Кочур, Дмитро Павличко. — 843 с.
  • Костянтин Москалець. Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 400 с. — ISBN 978-617-679-678-7

Примітки[ред.]