Вже Камю означив, що наш час є часом абсурду, і тому героєм нашого часу є — Сізіф. «Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески. // Для глядачів тут сцена закрута», написала Ліна Костенко. Ще не раз цей камінь покотиться з гори. «А ми йдемо, де швидше, де поволі. // Йдемо угору, і нема доріг. / І тінь Сізіфа, тінь моєї долі... // І камінь в прірву котиться з під ніг...»[1]. — «Повернення Сізіфа», 24 листопада 2006 року
Демократія — це система, яка будується знизу. Якщо хочемо докорінних, а не косметичних змін, це робота — на тривалі й важкі роки.
Демократія, яка постає як результат цивілізаційної боротьби за свободу проти приниження людини, проти рабства, проти умов, негідних для людського існування, — це категорія вкрай складна. [...] І ця боротьба ніколи не має припинятися. В моменті, коли вона припиняється, розбивається пробірка з чумою тоталітаризму. Отоді й з'являються путіни, януковичі та інші види й підвиди бацил чуми[2].
Є дуже небагато українських авторів, які, ввійшовши в систему координат Європи, мислять, власне, категоріями культури, а не лише, як кріт, риють коридор для себе. Тому і в сприйнятті Європи домінує відчуття провінційності, марґінальності, відсутності масштабу. Саме це необхідно переламати насамперед[2].
Європа вміє чути Іншого, але це складна філософська конструкція, що вибудовувалась віками. Європа, Захід — це єдина на планеті антропоцентрична цивілізація, протиставлена етатоцентричній східній цивілізації[2].
З падінням Берлінського муру, як сподівалося, Україні відкривалася пряма дорога до повернення до своєї духовної батьківщини — Європи. Однак на руїнах тоталітарної системи постав дивний покруч: квазідемократія і квазісвобода, країна донів і дерибанів, люмпенської політики, цинізму як правила життя і поведінки, політичних пенсіонерів, які прирікають на небуття ще не народжені покоління, — словом, заново укомлектований пострадянський бестіарій, який щільно заповнив собою простір тієї омріяної європейської України[3]. — «Повернення Сізіфа», 24 листопада 2006 року
Навколо Шевченка розігрується псевдопостмодерний тусовочний «дискурс»? Шевченка одягають, роздягають, десакралізують? Дзюба пише великий том про Шевченка — студію, рівних якій немає в сучасному літературознавстві, де вперше досліджені через призму історичного і філософського знання європейської культури ключові для Шевченка, — але ключові і для становлення модерної Європи теми: людина і релігія, людина і імперія, Поет і Слово, Слово й Історія[4]. — «Повернення Сізіфа», 24 листопада 2006 року
Нині, по суті, перший момент, коли українську ідентичність можна захищати з розумінням, що основні елементи європейської України (видимі чи невидимі) - уже в русі до свого виявлення, своєї реалізації. Але сам цей процес не відбуватиметься самопливом - він у наших руках. Або ми це зробимо, або ніхто[2].
Ніхто не має права втомитися — і Європа насамперед — від країни, що перебуває в стані війни за європейську цивілізацію. Це справді війна — і війна з колосальним історичним змістом: війна України супроти тоталітарного минулого на захист Європи. Тож завдання, з одного боку, Європи, а з іншого, України — довести, що навіть сама постановка питання про втому — аморальна[2].
Президент України — не Гаррі Поттер: махнув чарівною паличкою й корупція зникла. Корупція — це результат безпросвітної бідності та бездарної й жорстокої бюрократії, двох незмінних парадигм «російського простору». Спершу — століття жебрацького становища народів, колонізованих Російською імперією, а потім — десятиліття комунізму, який, де угніздився, розорив економічні ресурси країн, спустошив професійний і моральний потенціал їхніх суспільств, етику праці, сенс майбутнього. Бідність не веде обов'язково до солідарності, а веде також до заздрості, егоїзму, брехливості, здирництва, насилля. Словом, веде до аморальност[5]. — Робінзон і Манілов, або Чому «Захід є Захід, а Схід є Схід», 14 березня 2006 року
Російський простір здатен утримувати свою компактність лише шляхом уніформізації, шляхом «reductio ad unum», зведення до єдиного («православие, самодержавие, народность»). Європейський простір — це «єдність у багатоманітності». Через те російський простір страждає на перманентну ентропію, яка періодично закінчується імплозією. Європейський же простір неухильно розширюється, що призводить до його постійного оновлення та збагачення. А гарантією стабільності слугують не архаїчні ідеологеми, а спільність юридичних законів[6]. — «Російська мова і демократія: нерозв’язана дилема історії», 15 лютого 2005 року
Саме Європа інтелектуально виробила всі концепції демократії, які на сьогодні є чинними, — від Стародавньої Греції і донині. Інтеґруючись в ЄС, ми тим самим активізуємо в нашій культурі європейські коди, а там, де їх бракує, мусимо їх достворювати і/або вибудовувати[2].
Сьогодні ми опинилися в ситуації, де політика не має достатнього інтелектуального компоненту для цього європейського дискурсу, а інтелектуальна еліта не має достатнього політичного мислення для того, щоб провадити цю культурну політику інтеґрації[2].
Сьогоднішній світ — це світ гіперінформації. Сьогодні потерпіти поразку на комунікаційному полі може бути початком поразки в інших, менш помітних, але не менш небезпечних «війнах»[7]. — Робінзон і Манілов, або Чому «Захід є Захід, а Схід є Схід», 14 березня 2006 року
Те, що відбувається нині в Україні, — це цивілізаційний розворот. Приведення в рух конфліктів тисячолітньої давності. Відбувається остаточний крах православної цивілізації як цілісності, розкол слов'янського світу, перегрупування ідеологій у євразійському світі, визначення остаточної лінії східного кордону Європи[2]...
Україна може існувати лише в одному цивілізаційному вимірі — європейському. Інакше на неї чекає небуття[2].
Україна платить безмежно високу ціну за право бути демократичним суспільством. Тому що історично вона справді стоїть на цивілізаційному розломі. Не маємо права програти цю битву[2].
Усе Відродження стояло на концепції «Homo Faber» — людина дії, коваль власної долі. От, власне, ця моральна настанова має бути глибинним спадком і української культури, і українського суспільства[2].
Це тільки пострадянські олігархи думають, що світ ділиться на тих, хто має, і тих, хто не має грошей. А насправді сучасний світ ділиться на тих, хто має знання, і тих, хто знань не має. І успіх — чи неуспіх — кожної країни залежить від процентного співвідношення між цими двома категоріями[8]. — «Юнги на борту Ноєвого ковчега. Питається: скільки можна?», 2 листопада 2007
Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сюндюков. — Київ: 2009. — 1040с. — ISBN 978-966-8152-15-3
Екстракт 150. У двох частинах. Частина друга. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова, Марія Томак, Ігор Сюндюков. — Київ: 2009. — 576с. — ISBN 978-966-8152-17-7
п•о•рЛауреати Шевченківської премії з публіцистики і журналістики